Розмова з пані Ганною раптово урвалася, коли з кімнати Соломії долинув радісний вигук. Василь і пані Ганна поспішили туди й побачили, як медсестра Марія, широко усміхаючись, показує на дівчинку. Соломія, сидячи у своєму візку, вперше сама крутила колеса, намагаючись наздогнати Тарасика, який ходив кімнатою з іграшковим літаком. «Вона ніколи цього не робила!» — вигукнув Василь, його голос тремтів від хвилювання. Пані Ганна, дивлячись на дітей, тихо мовила: «Діти творять дива, коли відчувають, що їх люблять».
Тієї ночі пані Ганна погодилася на пропозицію Василя. Вона з Тарасиком переїдуть у гостьовий будиночок у дворі будинку. «Тільки треба забрати наші речі», — сказала вона. Василь кивнув. «Завтра, Ігор вас відвезе». Наступного дня, коли Ігор привіз їх до старенької хрущовки на Сихові, він був вражений умовами їхнього життя. Крихітна кімната без ремонту, з одним матрацом на підлозі та кількома коробками, де зберігалися їхні речі. «Тут ви жили?» — не стримався Ігор. Пані Ганна з гідністю відповіла: «Це небагато, але чисто. І це наше».
Тарасик радісно вихопив із коробки свою іграшкову машинку. «Покажу її Соломії!» — вигукнув він. Поки Ігор допомагав складати речі, він помітив стару фотографію в пожовклій рамці. На ній була молода пані Ганна в уніформі кухарки поруч із поважною жінкою перед будинком, який дуже нагадував дім Ковальчуків. «Цей будинок…» — почав Ігор, але пані Ганна швидко сховала фото в сумку. «Це було давно», — сухо мовила вона. «Поїхали».
У будинку Василь зустрів їх із несподіваною теплотою. «Соломія весь день питала про Тарасика», — сказав він, допомагаючи занести коробки. Тарасик одразу побіг до подруги, щоб показати свою машинку. Пані Ганна дивилася на цю сцену зі змішаними почуттями. Вона раділа за онука, але боялася, що їхня дружба з Соломією може обірватися через непередбачені обставини.
Гостьовий будиночок виявився просторим і затишним, із новими меблями й вишитим покривалом на ліжку. Тарасик, бігаючи по кімнатах, вигукував: «Бабусю, тут є окреме ліжко для мене!» Пані Ганна усміхнулася з сумом, але її думки поверталися до минулого. Цей будинок викликав спогади, які вона довго намагалася забути.
Наступні тижні змінили атмосферу в домі Ковальчуків. Холодні коридори наповнилися теплом і дитячим сміхом. Соломія почала вимовляти перші слова, а її рухи стали впевненішими. Вона навіть намагалася встати з візка, тримаючись за Тарасика. Василь дедалі рідше засиджувався в офісі, проводячи більше часу з донькою. Він почав бачити в Тарасикові не просто «хлопчика з парку», а частину своєї родини.
Одного вечора, коли пані Ганна подавала вареники на вечерю, Василь запитав: «Пані Ганно, ви колись працювали в цьому будинку, правда?» Вона застигла, тримаючи тарілку. «Звідки ви знаєте?» — спитала тихо. Василь зітхнув. «Ігор бачив ту фотографію. І я пригадав… Моя мама, пані Олена, мала кухарку на ім’я Ганна». Пані Ганна опустила очі. «Це було давно, пане Василю. Я служила вашій матері, поки вона не звільнила мене».
Василь відчув, як його серце стиснулося. «За що?» — спитав він. Пані Ганна зітхнула. «За те, що я дозволяла вам гратися з моїм сином, Романом. Вашій матері це не подобалося». Василь завмер, згадуючи дитинство. «Роман… Ми будували халабуди в саду», — прошепотів він. «Він батько Тарасика?» Пані Ганна кивнула. «Так. І той, хто покинув нас».
Василь сидів, переварюючи слова пані Ганни. Спогади про дитинство, про Романа, про халабуди в саду виринали, ніби вчора. «Боже, це доля?» — прошепотів він. Пані Ганна зітхнула. «Не знаю, пане Василю. Але коли я побачила, як ви кричите на Тарасика в парку, мені здалося, що час зупинився. Ви були такі, як ваша мати — холодні, неприступні». Василь опустив голову. «Я помилявся, пані Ганно. І хочу це виправити».
Вона довго дивилася на нього. «Ви змінилися. Але чи надовго? Коли Соломія одужає, ви знову станете тим, ким були?» Питання зависло в повітрі. Василь не мав відповіді, але відчув потребу довести, що він інший. «Чому ви повернулися, знаючи, хто я?» — спитав він. Пані Ганна всміхнулася. «Через Тарасика. Він прив’язався до Соломії. І, може, через надію, що минуле можна виправити».
Наступні дні Василь став уважнішим. Він грався з Соломією і Тарасиком, що раніше було немислимо. Одного вечора, коли діти бавилися в саду, Соломія, тримаючись за Тарасика, раптом встала з візка й зробила кілька хитких кроків. «Тату, дивись!» — радісно вигукнула вона. Василь кинувся до доньки, його очі сльозилися. «Ти йдеш, моя зірочко!» — вигукнув він, обіймаючи її. Тарасик плескав у долоні. «Я казав, що ти зможеш!»
Василь глянув на хлопчика з вдячністю. «Дякую, Тарасику. Ти особливий». Тієї ночі він знайшов Тарасика на ганку гостьового будиночка. «Не спиш, малий?» — спитав, сідаючи поруч. «Думаю про Соломію», — відповів хлопчик. «Вона тепер бігатиме зі мною?» Василь усміхнувся. «Ти змінив її життя, Тарасику. І моє теж». Хлопчик здивовано глянув. «Я ж тільки дав їй хліб». — «Це було більше, ніж хліб, — відповів Василь. — Ти дав їй дружбу».
Наступного дня Василь здивував усіх, оголосивши, що бере відпустку. «Хочу повезти дітей до Карпат, у наш будинок біля Яремче. Гірське повітря піде Соломії на користь, а Тарасик, мабуть, ніколи не бачив гір», — сказав він за сніданком. Пані Ганна схвально кивнула. «Гарна ідея. Дітям сподобається». Тарасик аж підстрибнув. «Гори? Як у казці?»
Та перед поїздкою дім сколихнула новина. Ігор увійшов із тривожним виглядом. «Пане Василю, тут жінка. Каже, що вона мати Тарасика». Усі завмерли. Пані Ганна зблідла, а Василь відчув, як серце стиснулося. «Де вона?» — спитав він, намагаючись зберігати спокій. «У вітальні», — відповів Ігор. «Сказати пані Ганні йти?» Василь задумався. «Ні, я поговорю з нею сам. Не кажіть Тарасикові».
У вітальні стояла молода жінка, не старша за 30, із рисами, схожими на Тарасика. Її одяг був простим, але охайним. «Я Василь Ковальчук», — представився він. «Чим можу допомогти?» Жінка глянула з викликом. «Я Оксана, мати Тарасика. Прийшла забрати сина».
Василь відчув холод у спині. «Як ви нас знайшли?» — спитав він, виграючи час. «Сусідка з Сихова бачила, як ваш водій забирав маму й Тарасика. Знайти багатія Ковальчука неважко», — відповіла вона з гіркотою. «Ви покинули сина два роки тому», — прямо сказав Василь. «Чому повернулися?» Оксана відвела погляд. «Я маю право на нього. Життя змінилося, у мене є робота, квартира».
Василь не вірив. «Скільки?» — різко спитав він. Оксана обурилася. «Що?» — «Скільки хочете, щоб залишити Тарасика нам?» — уточнив він. «Ви прийшли за грошима, а не за сином». Оксана спалахнула від гніву, але не заперечила. «Ви нічого про мене не знаєте», — кинула вона. «Але Тарасик мій, і я його заберу. Хіба що ми домовимося».