Серце Марини закалатало. Катя Самойлова? Та сама Катя, дочка директора заводу, що зникла багато років тому? Невже ця лялька належала їй? У голові завертівся вихор думок. Директор заводу, Михайло Самойлов, нікуди не подівся — жив собі в місті, хоч і став відлюдником. Кажуть, побудував собі бізнес на торгівлі металобрухтом, але ніхто його особливо не бачив. А якщо це правда? Що тоді робити?
Марина сховала носовичок у шухляду, а ляльку все ж допрала й вручила Тамарі. Дівчинка аж заверещала від захвату:
— Мамо, яка вона гарна! Найкраща лялька в світі! Тепер у мене є подружка!
Минуло два тижні. Марина не могла ні їсти, ні спати — їй снилася маленька дівчинка, яка благала: “Знайди мого тата, ну що тобі варто?” І одного дня вона наважилася. Залишивши Тамару з сусідкою тіткою Любою, пішла до будинку Самойлова — великого особняка за високим парканом на іншому кінці міста. Охоронець, здоровенний чоловік із суворим обличчям, зупинив її біля воріт:
— Куди преш? Господаря немає, і немає про що тобі з ним говорити.
— Ти думаєш, що немає, а я знаю, що є! — наполягала Марина. — Тільки йому особисто скажу.
Поки вони сперечалися, до воріт під’їхала машина. З неї вийшов худий чоловік із сумними очима — сам Михайло Самойлов.
— Що тут відбувається? — спитав він.
— Я Марина. Мені треба з вами поговорити, — видихнула вона й простягнула носовичок. — Ось що я знайшла в ляльці, яку купила для дочки. Не знаю, чи це ваше, але вирішила показати.
Михайло зблід, узяв носовичок тремтячими руками, розгорнув. У куточку були вишиті ініціали “К.С.” — такі робили на замовлення для його сім’ї. Він тихо сказав:
— Іди за мною.
У будинку Марина одразу впізнала на полиці дві схожі ляльки — одну більшу, іншу меншу. Її знахідка була ніби посередині за розміром. Михайло похитнувся, але втримався. Саме з такою лялькою гуляла його Катя того дня, коли пропала.
Далі все було як у тумані. Марину з Тамарою забрали до заміського будинку Самойлова. Охоронець Артур, який спершу здавався грубим, став їхнім супутником. Їм купили новий одяг, наповнили холодильник смаколиками, а вечорами Артур розважав їх історіями про своє життя — виявилося, він колись служив у ЗСУ й бачив чимало цікавого.
Через два тижні Михайло повернувся. Сів навпроти Марини й заговорив, коли Тамара побігла грати надвір:
— Дякую тобі, Марино. Завдяки тобі я дізнався, де поховані моя дружина й дочка. На носовичку була правда — усе зробила наша старша дочка, яку ми взяли з дитбудинку. Вона думала, що Катя відбере в неї нашу любов. Як вона дізналася, що не рідна, я й досі не розумію.
Марина ахнула:
— Господи, краще б я не приходила…
— Ні, ти все правильно зробила. Ти не уявляєш, як тяжко жити, не знаючи, де вони, що з ними. А тепер я можу прийти до них на могилу й поговорити.
Він покликав Тамару, вручив їй ще дві ляльки — велику й маленьку, щоб у неї був “повний комплект”. А потім повернувся до Марини:
— Цей будинок тепер ваш. І квартира в місті теж. Ось гроші — найми няню й репетитора для Тамари, а сама вчися. Інакше так і житимеш у злиднях. Артур залишиться з вами, допоможе.
Через рік Марина стояла в ЗАГСі в білій сукні. Поруч був Артур — її наречений, який виявився не лише охоронцем, а й добрим, надійним чоловіком. Тамара вже ходила до школи, а Марина вчилася в технікумі на бухгалтера. Вона усміхнулася: чудеса таки трапляються, головне — дочекатися.