Сонце ледь трималося над обрієм, коли Анна зав’язала фартук і вдихнула прохолодне вечірнє повітря. Сьогоднішній вечір був особливим, але не для неї – для заможних гостей, які гуділи у розкішному маєтку десь під Києвом. Анна працювала офіціанткою, залишалася тінню в цій грі шампанського й ніжних звуків роялю, що линули з кутка просторої зали.
Щось у запрошенні на цю подію її насторожило. Коли вона ступила за ковані ворота маєтку в передмісті, серце стиснулося – ніби вона вже блукала цими стежками. З тацею в руках Анна рухалася між гостями, минаючи кришталеві люстри, що виблискували, мов зірки, і картини в позолочених рамах.
Гості сміялися, цокалися келихами з ігристим вином і жваво гомоніли про мистецтво, Карпати чи бізнесові справи. Анна звикла бути невидимкою, але раптом її погляд зачепився за чоловіка в протилежному кутку. Він дивився на неї так, наче впізнав.
Тремтіння пробігло її тілом, і вона відвела очі, намагаючись зосередитися на роботі. Може, це лише гра уяви? Вона ж не мала жодного зв’язку з цими людьми чи цим місцем.
Та коли вона проходила повз стіл, прикрашений вишуканими квітами, її подих перервався. Серед сімейних світлин у позолочених рамках стояла одна – у простій чорній рамці. На ній – маленька дівчинка, років п’яти, у вишитій сукні з червоними ґудзиками. Анна застигла. Її серце закалатало.
Вона впізнала себе. Тремтіння охопило її, пальці стиснули тацю так, що побіліли кісточки. Чому її дитяче фото стоїть тут, у чужому домі? Вона намагалася знайти пояснення: може, це просто схожість? Але що довше дивилася, то більше переконувалася – це вона.
Її минуле, заховане в стінах цього маєтку, кликало її. Анна змусила себе вдихнути. Паніка не допоможе. Тремтячи, вона поставила тацю й підійшла до стіни зі світлинами, де щасливі обличчя чужої родини дивилися на неї з минулого.
Анна стояла перед стіною зі світлинами, відчуваючи, як підлога під ногами ніби гойдається. Фотографії розповідали історію чужої родини – усміхнені обличчя, діти на руках батьків, старі знімки з вицвілими краями. Але її фото, маленької дівчинки з ясними очима, було тут, серед них. Вона не знала жодного з цих людей, але її обличчя вплелося в їхню історію.
Раптом за її спиною пролунав тихий голос. “Гарне фото, правда?” – промовив чоловік із сивиною на скронях, одягнений у дорогий костюм. Він підійшов ближче, прослідкував за її поглядом і задумливо додав: “Ти дуже схожа на ту дівчинку”. Анна обернулася, горло пересохло, думки плуталися. Вона ледве видавила: “Це не схожість. Це я”.
Очі чоловіка на мить розширилися, а потім на його обличчі з’явилася легка, загадкова усмішка. “Цікаво, – пробурмотів він. – Мабуть, нам варто поговорити”. Анна відчула, як ноги стають ватяними. Вона жадала відповідей, але страх перед правдою стискав її груди. “Мені… мені треба працювати”, – видушила вона й поспішила до кухні.