Низьке, вібруюче гарчання вирвалося з дванадцяти горлянок одночасно, заповнюючи просторий зал прощання важкою, майже фізичною загрозою. Головний майстер-сержант Петро Ковальчук, позивний “Скеля”, інстинктивно відступив на крок, а його права рука сама потягнулася до пістолета “Форт” на стегні. За сімнадцять років служби — від миротворчих місій до пекла Бахмута і посадок під Авдіївкою — він бачив багато лайна. Але такого він не бачив ніколи.
Дванадцять бойових псів — бельгійські малінуа та німецькі вівчарки, еліта кінологічного центру Сил Спеціальних Операцій — лежали ідеальним колом навколо труни, вкритої синьо-жовтим стягом. Жоден з них не ворухнувся. Жоден не відвів погляду від закритого віка. І, що найстрашніше, жоден не реагував на команди.
— Заберіть їх звідти, в біса! — голос майора Лисенка зірвався на фальцет. Він нервово смикав комір парадного кителя, на якому вже проступили темні плями поту. — Церемонія починається за дві години! Приїде командування, преса, волонтери… Ви розумієте, який це буде скандал?
Сержант, якого всі звали “Шустрий” — найкращий кінолог бази за паперами, — зробив невпевнений крок уперед. Він намагався виглядати авторитетно, тримаючи в руках повідець, але його очі бігали. Ватажок зграї, вугільно-чорний малінуа на прізвисько Демон, повільно підняв голову. Він не гавкав. Він просто оголив ікла — білі леза на тлі чорної морди — і видав звук, схожий на працюючий двигун вантажівки на холостих обертах.
Шустрий миттєво відступив, збліднувши так, що його обличчя злилося зі стіною.
— Вони… вони не слухають, пане майоре, — пробурмотів він, ковтаючи слину. — Це не просто непокора. Це щось інше. Вони наче в трансі.
Скеля, чиє обличчя нагадувало витесаний з граніту монумент, перевів важкий погляд у куток кімнати. Там, намагаючись злитися з тінню, стояла жінка у синьому робочому халаті клінінгової компанії. Вона міцно стискала швабру, опустивши очі додолу. Знову вона.
— Ей, шановна! — гаркнув Скеля. Його бас, звиклий перекрикувати роботу артилерії, луною відбився від стін. — Я ж тобі казав: це режимна зона. Тут прощання з Героєм, а не прохідний двір. Геть звідси. Бігом!
Жінка, на бейджику якої було написано просте “Оксана”, ледь помітно кивнула і почала задкувати до дверей. Її рухи були плавними, занадто тихими й економними для звичайної прибиральниці.
Але в цей момент сталося дещо дивне. Демон, той самий пес, що хвилину тому був готовий розірвати горлянку сержанту, раптом підняв вуха. Його ніс сіпнувся, ловлячи ледь вловимий запах — суміш дешевої хлорки та чогось рідного, знайомого. Його хвіст один раз — лише один раз — стукнув по підлозі. Тук. Потім він знову поклав голову на лапи і продовжив свою варту.
Ніхто з офіцерів цього не помітив. Ніхто, крім Оксани. Вона завмерла на порозі, її погляд на секунду ковзнув по труні, де спочивало тіло штаб-сержанта Максима “Вовка” Ярмоленка. Чоловіка, якого вона кохала більше за життя. Чоловіка, якого їй офіційно заборонили оплакувати як дружині, бо за легендою прикриття вони розлучилися п’ять років тому, а сама вона “загинула” під Іловайськом.
Двері за нею безшумно зачинилися.
У залі повисла важка тиша. Дванадцять найбільш смертоносних псів української армії утворили непробивний бар’єр навколо тіла свого провідника. Жодні стандартні команди не працювали.
— Це виходить з-під контролю, — прошипів Лисенко, витягуючи смартфон. Руки в нього тремтіли. — Я дзвоню в штаб. Треба викликати спеців з Кам’янець-Подільського центру розмінування, у них є зоопсихологи.
— З Кам’янця? — пирхнув Шустрий, потираючи забите самолюбство. — Пане майоре, при всій повазі, їм сюди їхати пів дня. А якщо я не можу до них достукатися, то хто зможе? Я з цими собаками працюю два роки!
Скеля зміряв його поглядом, від якого взимку можна було б не вмикати опалення. — Бо очевидно, сержанте, твої методи до сраки. Хіба що в тебе є краща ідея? Може, заспіваєш їм?
Шустрий зціпив зуби, але промовчав.
Ззовні адміністративної будівлі, ховаючись у тіні високих сосен, Оксана рухалася з грацією хижака. Її кроки по бетонних плитах були абсолютно беззвучними. Вона не просто йшла — вона переміщувалася від укриття до укриття, автоматично скануючи сектори огляду камер спостереження. Це були рефлекси, вкарбовані роками роботи в ГУР, які не змила навіть та побутова хімія, якою вона дихала останні три місяці.
Вона зупинилася за рогом вольєрів, притулившись спиною до холодної металевої обшивки. Звідси, крізь напіввідчинене вікно, вона чула, як Скеля та Лисенко сперечаються.
Її руки, що стискали руків’я швабри, побіліли від напруги. Не від страху. Від холодної, розважливої люті. Три місяці. Три довгих місяці вона мила підлогу в коридорах, де вирішувалися долі людей. Три місяці чистила туалети за тими, хто відправляв хлопців на смерть, не перевіривши розвіддані. Вона була невидимкою. Меблями. “Тьотею Ксюшою”, з якої кепкували молоді солдати.
А тепер Максим повернувся додому. У закритій труні. Під прапором. І ці штабні пацюки, які навіть не знали справжніх обставин його загибелі, хвилювалися лише про те, щоб “картинка для генерала була красивою”.
Вона заплющила очі. Спокійно, Маро. Спокійно. Емоції — це розкіш, яку ти не можеш собі дозволити.
Всередині Лисенко закінчив розмову і виглядав так, ніби його щойно відчитали, як школяра. — Специ з Кам’янця не встигнуть. У них навчання, “вертушки” вільної нема. Будуть не раніше вечора.
— Вечора?! — вибухнув Скеля. — Бригадний генерал Залужна буде тут за півтори години! Ми не можемо зустрічати її зі зграєю вовків навколо труни! Це ж не цирк!
— То що ви пропонуєте, майстер-сержанте? — огризнувся Лисенко. — Стріляти в них? Приспати? Я відкритий до пропозицій!
Перш ніж Скеля встиг відповісти, двері відчинилися, і увійшла Ольга Петрівна. Головний ветеринар бази, жінка за п’ятдесят, волонтерка з 2014-го року. Вона несла стару шкіряну сумку з медикаментами, а її обличчя виражало професійну стурбованість.
— Я прийшла, як тільки почула, — сказала вона спокійно. — Що тут коїться?
— Без змін, Петрівно, — буркнув Шустрий. — Не їдять, не п’ють. Сидять і витріщаються на труну.
Ольга Петрівна обережно наблизилася до невидимої лінії, яку окреслили собаки. Демон стежив за кожним її рухом, повертаючи масивну голову, але не гарчав. Вона була “своя”, вона витягала з них осколки після бойових виходів.
— Травм немає, — констатувала вона після швидкого огляду. — Дихання рівне, серцебиття, схоже, в нормі. Це не паніка і не агресія.
Вона схилила голову набік, вдивляючись у пози “вартових”. — Вони чекають.
— Чекають? — перепитав Скеля. — Чого? Команди?
Ольга Петрівна повільно похитала головою. — Не чого. А кого. Ці собаки чекають на когось конкретного.
Лисенко нервово хмикнув. — Доктор, їхній провідник мертвий. Максим загинув три дні тому. Їм нема на кого чекати.
Тінь сумніву промайнула на обличчі ветеринарки. Вона знала Максима краще за інших, знала, наскільки особливим був його зв’язок із цими тваринами. — Я не рекомендую седацію. Те, що з ними відбувається… це схоже на ритуал. На прощання.
— Ритуал? — Скеля сплюнув на підлогу, забувши про субординацію. — Це тварини, Петрівно. Добре навчені біороботи, згоден. Але тварини. Вони не розуміють поняття смерті чи честі. Вони просто розгублені.
Ольга Петрівна подивилася йому в очі з несподіваною твердістю. — Ви впевнені, Петре? Чи, може, це ми чогось не розуміємо?
Двері знову різко відчинилися. Влетів старший солдат Денис Бойко, позивний “Мажор”. Він задихався, тримаючи в руці айфон останньої моделі. — Пане майоре! Біда! Біля КПП воєнкори та якісь блогери. Хтось злив інфу про собак у телеграм-канали. Це вже у всіх новинах: “Пси-герої відмовляються покидати побратима”.
Лисенко схопився за голову, збліднувши. — Хто проніс телефон?! Ми ж здавали всі гаджети! Тільки цього не вистачало! Інформаційний розголос перед приїздом генерала!