Бойко підійшов ближче, озираючись на собак з погано прихованим страху. — Може, приспати їх транквілізаторами? Тимчасово. Просто щоб витягти в вольєри. Залужна не повинна бачити цей бардак.
— Категорично ні.
Голос пролунав від входу. Там стояв майстер-сержант запасу Сава, легенда навчального центру. Сивий, кремезний чоловік, який вчив ще перших добровольців.
— Макс би вас за таке вбив, — сказав Сава, заходячи всередину. — Це не просто пси. Це його родина. Ви не будете колоти хімію його сім’ї тільки тому, що у вас графік горить.
— У нас наказ! — вискнув Бойко. — Ви не розумієте наслідків!
У цей момент за вікном, невидима для них, Оксана спостерігала за “Мажором”. Її погляд зафіксувався на його профілі, як перехрестя прицілу. Вона знала, що він був там. В ту ніч. Вона знала, що він повернувся живим і неушкодженим, а Максим — у чорному пакеті. І собаки… собаки це теж знали.
Сава ступив у центр кімнати, і його присутність, попри цивільну куртку і протерті джинси, миттєво змінила атмосферу. Він був з того покоління “дідів”, які не потребували підвищення голосу, щоб їх почули.
— Ганьба? — перепитав він тихо, але так, що Лисенко замовк на півслові. — Ці собаки перетягували секретні документи через лінію фронту під Бахмутом. Вони винюхували розтяжки в посадках під Кремінною, де ваші хвалені сапери боялися навіть дихати. Вони врятували більше життів, ніж присутніх у цій кімнаті, разом узятих. Вони віддають шану своєму командиру єдиним відомим їм способом. А ви хочете говорити про ганьбу?
Напруга в залі загусла, хоч ножем ріж. Скеля переводив важкий погляд з Сави на Бойка, а потім на Лисенка, намагаючись прорахувати наслідки. Він поважав Саву, але наказ є наказ, і генерал уже в дорозі.
За вікном, невидима для присутніх, Оксана спостерігала за цією сценою крізь жалюзі. Її погляд затримався на Саві. Старий вовк. Єдина людина тут, яка справді розуміла ситуацію. Він був єдиним, хто служив пліч-о-пліч з Максимом у 2014-му, коли ССО ще тільки формувалися, до всіх цих закритих указів і таємниць.
Вона бачила, як погляд Сави ковзнув по вікну. На долю секунди їй здалося, що він її помітив — ледь вловимий кивок, — але він одразу відвернувся, повертаючись до суперечки. Оксана видихнула. Вона знала: Сава не видасть.
Ранкове сонце підіймалося вище, пробиваючись крізь сосни, кидаючи довгі тіні на плац. Усередині тривало протистояння. У машинах преси за воротами налаштовували камери для стрімів. А в тіні між корпусами жінка, яка була чимось набагато більшим, ніж “тьотя Ксюша”, чекала свого моменту.
Минула ще година. Скеля перепробував усе, що знав: тактичні жести, голосові команди, навіть ультразвуковий свисток. Нічого. Собаки лишалися нерухомими монолітами навколо труни, їхні очі не кліпаючи дивилися в одну точку.
Шустрий сидів на підвіконні, розглядаючи синець на руці крізь тактичну рукавицю — наслідок спроби силою відтягнути Демона. Лисенко міряв кроками кімнату, відбиваючись від дзвінків зі штабу. Бойко (“Мажор”) крутився по периметру, постійно притискаючи телефон до вуха і шепочучи щось, що різко обривалося, коли хтось підходив ближче.
— Яка саме була спеціалізація у штаб-сержанта Ярмоленка? — порушила тишу Ольга Петрівна. Вона стояла біля столу, гортаючи медичні картки собак. — Я бачила сильні зв’язки, але таке… Це щось за межею.
— Інформація з обмеженим доступом, — відрізав Скеля.
— Ну звісно, — вона зітхнула. — Але що б він не робив, він був для цих тварин центром всесвіту. Собаки не поводяться так заради звичайного кінолога. Цей рівень відданості… він свідомий.
— Він був найкращим, — тихо сказав Сава.
Усі повернулися до нього.
— Макс був найкращим інструктором, якого коли-небудь випускав наш центр. Може, найкращим в історії. — Сава дивився на прапор на труні. — У нього був дар. Він не дресирував їх. Він з ними домовлявся. Це не просто його пси, Петрівно. Це його зграя.
Слова повисли в повітрі. Навіть Скеля зняв кепку і провів рукою по коротко стриженому волоссю.
Момент розсипався, коли двері скрипнули, і зайшла Оксана, штовхаючи перед собою візок із відрами. Вона не підводила голови, її плечі були опущені, коли вона почала мовчки міняти сміттєві пакети в урні біля входу.
Обличчя Скелі налилося кров’ю. — Ти знову тут?! Жінко, ти глуха? Я ж сказав — режимний об’єкт! Тут зараз буде генерал!
— Вибачте, пане командир, — прошелестіла Оксана, не дивлячись на нього. — За графіком санобробка приміщення. Начальник фірми сказав, якщо буде брудно — оштрафують на пів зарплати.
— Мені начхати на твою зарплату! — Скеля зробив різкий крок до неї. Вся його напруга за ранок шукала виходу. — Я не знаю, хто тебе пропустив, але якщо ти зараз же не зникнеш…
Рука Оксани завмерла на сміттєвому пакеті. М’язи спини напружилися. Вона могла б зламати йому руку в трьох місцях раніше, ніж він встиг би кліпнути. Рефлекс вбивці прокинувся в ній миттєво, холодний і чіткий. Але вона здушила його. Натягнула маску переляканої заробітчанки щільніше.
— Я вже йду. Я тільки сміття…
— Петре, — голос Сави був спокійним, але твердим. — Не чіпай жінку. Вона робить свою роботу, як і ми всі.
Скеля видихнув крізь зуби, відступаючи. — Добре. Забирай це і зникни. І щоб я тебе не бачив.
— Слухаюсь.
Оксана швидко покотила візок до виходу. Коли вона порівнялася з колом собак, Куля — найменша вівчарка — підняла голову. Її бурштинові очі зустрілися з поглядом Оксани. Хвіст собаки ледь помітно ворухнувся. Тук. Ледь чутний звук по паркету.
Ольга Петрівна, яка стояла найближче, нахмурилась. Вона перевела погляд з собаки на спину прибиральниці, але промовчала.
Тільки-но двері зачинилися, Демон повернув голову в той бік. Його вуха нашорошилися.
Телефон Лисенка завібрував так голосно, що всі здригнулися. — Так, пані генерал! — він витягнувся в струнку, хоча співрозмовниця його не бачила. — Так… Розумію… Вже на КПП? Так точно. Ми готові.
Він опустив телефон, і його руки тремтіли. — Генерал Залужна на території. Буде тут за десять хвилин. Якщо ці собаки не будуть у вольєрах, вона нас усіх відправить на “нуль” в піхоту. Без розмов.
— І як ми це зробимо? — вигукнув Шустрий. — Вони мене мало не зжерли!
— Думай, сержанте! Ти ж фахівець! — Лисенко метнувся до виходу. — Я зустріну її. Скеля, зроби хоч щось!
Він вибіг, залишивши їх у пастці.
Лисенко нісся коридором, але зупинився біля вікна, щоб перевести подих. Вдалині він бачив спину прибиральниці, яка штовхала візок. Щось у ній було… неправильне. Занадто пряма спина для втомленої жінки. Занадто впевнений крок.
Його роздуми перервав Бойко, який вислизнув із залу слідом за ним. — Пане майоре…
— Що тобі, “Мажор”?
Бойко озирнувся, його очі бігали. — Ця баба. Вона дивна. Вона постійно тут крутиться. А що, якщо… — він знизив голос до шепоту, — що, якщо вона диверсантка? Раптом вона щось підсипала собакам? Або використала якийсь ультразвук?
Лисенко подивився на нього втомлено. — Бойко, ти ідіот? Це тьотя Ксюша з клінінгу. Її СБУ перевіряло. Вона тут три місяці унітази драїть. Ти думаєш, російський шпигун буде три місяці мити твої обісрані туалети, щоб зірвати похорон?
— Я просто кажу… Собаки на неї реагують. Я бачив.
— Собаки реагують на ковбасу в її кишені, бо вона їх, мабуть, підгодовує, поки ніхто не бачить. — Лисенко поправив кітель. — Все, відставити параною. Генерал приїхала.
Він пішов зустрічати кортеж, залишивши Бойка наодинці зі своїм страхом. Але солдат не зводив очей з постаті жінки вдалині. У його кишені був пістолет, з якого три дні тому вилетіла куля, що змінила все. І він дуже боявся, що собаки про це розкажуть.
Година минула в тумані марних спроб і тиску, від якого, здавалося, тріщали стіни. Скеля, втрачаючи терпіння, наказав Шустрому спробувати ще раз, і результат був передбачувано катастрофічним. Жнець, вкритий шрамами малінуа, який мав на своєму рахунку три підтверджених ліквідації ворога під час зачисток будівель, кинувся на кінолога з такою люттю, що збив його з ніг. Лише блискавична реакція Перуна — величезної німецької вівчарки, яка схопила Жнеця за загривок і рвонула назад — врятувала руку Шустрого від того, щоб перетворитися на фарш.
— Все! З мене досить! — заверещав Шустрий, відповзаючи на п’ятій точці по паркету подалі від клацаючих щелеп. — Я не збираюся здохнути тут! Це не собаки, це демони!
Навіть Скеля промовчав. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і його мозок гарячково перебирав варіанти, яких залишалося нуль.
Рівно о 10:00 двері відчинилися, і зайшов підполковник поліції з шевроном спецпідрозділу “КОРД”. Це був кремезний чоловік, від якого пахло міцним тютюном і збройовим мастилом. За ним зайшли двоє молодих інструкторів у повному екіпіруванні.
— Лисенко дзвонив, благав про допомогу, — підполковник окинув залу професійним поглядом. — Я в кінології двадцять років. Бачив ПТСР у собак після “Градів”, бачив агресію при зміні провідника. Але це? — Він кивнув на нерухоме коло. — Такого я не бачив.
У Скелі зажевріла примарна надія. — Зможете їх відтягнути?
— Спробуємо.
Спецназівець витратив двадцять хвилин. Він змінював інтонації — від наказових до заспокійливих, використовував спецзасоби, навіть пробував приманити їх шматком м’яса, обробленим феромонами. Нічого. Собаки ігнорували його існування.
Зрештою він відступив, витираючи піт з чола. — Вони не реагують на зовнішні подразники. Це як колективний транс. Вони знають, що господар “на щиті”, і вирішили вартувати його тіло, поки… — він замовк, підбираючи слова.
— Поки що? — гаркнув Скеля.
Підполковник подивився на нього серйозно. — Поки не прийде той, кому вони готові передати пост.
— Та всі, кого вони могли чекати, вже тут! — вибухнув Скеля, вказуючи на присутніх. — Їхній провідник мертвий. Більше нікого нема! Ярмоленко був сиротою, у нього навіть родичів на похороні не буде!
— Тоді я вам не помічник, — КОРДівець почав збирати спорядження. — Моя професійна порада: не лізьте. Рано чи пізно спрага їх зламає. Але якщо полізете силою зараз — будуть “300-ті” серед людей і покалічені елітні пси. Воно того не варте.
Він був уже біля дверей, коли Перун, найбільший з дванадцятки, раптом підвівся. У кімнаті повисла мертва тиша.
Перун повільно пройшов до центру, його хода була важкою і вивіреною. Він зупинився, втягнув носом повітря і повільно повернув масивну голову до вікна — туди, де в тіні сосен стояла ледь помітна фігура. Оксана.
Вона дивилася крізь скло, її обличчя було кам’яним. У руці вона тримала брудну ганчірку і розпилювач “Містер Мускул” — знаряддя своєї невидимої професії. Але її очі дивилися не на скло. Вони дивилися прямо в очі Перуну.
Хвіст пса вильнув раз. Потім другий. Він постояв ще секунду, ніби отримавши безмовний наказ, розвернувся і ліг на своє місце.
— Що це було? — пробурмотів підполковник, простеживши погляд пса. Але за вікном уже нікого не було. Оксана розчинилася, наче ранковий туман.
— Прибиральниця, — прогарчав Скеля з роздратуванням. — Вештається тут цілий ранок. Я її вже тричі ганяв, як муху.
Підполковник нахмурився. — Прибиральниця? У вас цивільний персонал має вільний доступ до периметра навчального центру ССО перед візитом генерала?
— Вона перевірена контррозвідкою. Три місяці працює, миє підлогу, жодних проблем. Тиха, як миша. Поки… — Скеля замовк, обдумуючи нову думку. — Поки не настав сьогоднішній день.
— Цікаво. — Підполковник ще раз глянув на порожнє вікно, знизав плечима і пішов. — Щасти вам, хлопці. Вам це знадобиться.
Двері зачинилися, і Скеля залишився з ще меншою кількістю часу і ще більшою кількістю запитань.
О 10:45 прибув кортеж. Три чорні позашляховики Toyota Land Cruiser із синіми спецномерами заїхали через головні ворота. Охорона виструнчилася. Прес-офіцери заметушилися, відганяючи акредитованих журналістів на безпечну відстань.
З середньої машини вийшла бригадний генерал Тетяна Залужна. Жінка, про яку ходили легенди. Вона була у польовій формі, без зайвого пафосу, але її присутність відчувалася фізично — як зміна атмосферного тиску.
Лисенко підбіг до неї, віддаючи честь тремтячою рукою. — Пані генерал, вітаю в центрі! Прошу вибачення за затримку, ми маємо нештатну ситуацію…
— Відставити доповідь, майоре, — її голос був спокійним, але твердим. — Я читала зведення. Ведіть.
Поки вони йшли до залу прощання, Лисенко скоромовкою викладав суть: собаки заблокували труну, КОРД не впорався, ситуація критична. Залужна слухала мовчки, не збиваючи кроку.
Коли вони дійшли до дверей залу, вона зупинилася, поклавши руку на ручку. — Всім цивільним і зайвим військовим — покинути приміщення. Всередині залишаються тільки майстер-сержант Ковальчук, інструктор Сава та ветеринар. Виконувати.
Наказ виконали миттєво. Лисенко, Шустрий і блідий Бойко (“Мажор”) вискочили в коридор. Залужна зайшла всередину.
Вона повільно обійшла периметр, розглядаючи кожного пса. Вона зупинилася біля Демона. Пес підняв на неї очі — розумні, втомлені, людські очі — і не видав ні звуку.
— Це собаки групи “Тінь”, — сказала вона нарешті, порушуючи тишу.
— Так точно, пані генерал, — відповів Скеля. — Еліта.
— “Тінь”. Неофіційна назва спецпідрозділу К-9 для глибинної розвідки. Собаки, які працюють там, де не працює техніка. — Вона поклала долоню на край прапора, що вкривав труну. — Штаб-сержант Ярмоленко був не просто їхнім кінологом. Він був їхнім “Альфою”. Він виростив більшість із них зі щенят.
— Ми знаємо, пані генерал, — обережно сказав Сава. — Але ми все одно не розуміємо, чому вони нікого не підпускають до тіла.
Залужна повернулася до нього. В її очах майнуло щось, схоже на розуміння. — Вони чекають, Саво. Питання лише: на кого?
Вона підійшла до вікна і подивилася на плац. Її погляд просканував територію: машини, охорону, солдатів. І зупинився на маленькій, непримітній фігурі біля сміттєвих баків їдальні. Жінка у синьому халаті, яка саме завантажувала мішки у контейнер.
— Майоре Лисенко! — гукнула вона, не повертаючись.
Двері прочинилися, і в отворі з’явилося перелякане обличчя майора. — Так, пані генерал?
— Я хочу повне особове досьє на всіх цивільних підрядників, які мають доступ до цього корпусу за останні пів року. Конкретно — мене цікавить ваша прибиральниця.
Лисенко здивовано кліпнув очима. — Прибиральниця? Тьотя Ксюша? Є щось конкретне, що я маю шукати?
Залужна не відводила погляду від вікна, де Оксана саме витирала руки об фартух, готуючись зникнути з виду. — Просто принесіть мені особову справу. Зараз же. І планшет з доступом до бази кадрів.
Скеля і Сава перезирнулися. Генерал явно знала щось, що виходило за межі звичайного протоколу.
Ззовні сонце стояло в зеніті. Церемонія мала початися о 13:00. Лишалося менше двох годин. А десь у підсобці їдальні жінка, яка була не зовсім прибиральницею, чекала свого часу.
Полудень настав, але полегшення не приніс. Спека ставала душною, повітря в залі прощання здавалося густим від напруги. Скеля відійшов у дальній куток, виснажений годинами марних команд і безсилої люті. Шустрий сидів на широкому підвіконні, згорбившись, і бездумно гортав стрічку в телефоні, періодично кидаючи злісні погляди на собак, які зробили його посміховиськом перед начальством. Бойко (“Мажор”) крутився біля Лисенка, як набридлива муха, шепочучи якісь безглузді пропозиції, що ставали все більш істеричними.