Марина прокинулася наступного ранку, загорнута в незвичну тишу. Жодної напруги в стінах, жодних кроків, що міряють коридор, жодних грюкань дверима. Лише м’який гул старого центру Києва та сонячні промені, що падали на дерев’яну підлогу крізь високі вікна.
Вперше за багато місяців її груди не стискав обруч тривоги. Вона повільно потягнулася, поклавши руку на живіт. — Ми в порядку, — прошепотіла вона дитині. — Обіцяю, ми будемо в порядку.
Коли вона вийшла з кімнати, на кухонному столі її чекав сніданок: свіжі сирники, тости та записка, написана чітким почерком Олександра: “Їж. Тобі потрібні сили для того, що буде далі”.
Вона ледь не розплакалася від цієї простої турботи. Поки вона їла, помітила, що її валізу акуратно розібрали. Її улюблений светр висів у шафі. Вітаміни стояли поруч зі склянкою води. Хтось подбав про неї не тому, що мусив, а тому, що хотів. Після тижнів життя на межі нервового зриву ця м’якість вдарила по ній сильніше, ніж будь-яка жорстокість Романа.
Вона саме відкрила свій ноутбук, коли у двері тихо постукали. Серце тьохнуло. Але коли вона відчинила, на порозі стояв Олександр — у білій сорочці з закоченими рукавами, спокійний і зібраний.
— Доброго ранку, — сказав він. — Як самопочуття? Вона кивнула, хоча тіні втоми все ще лежали під очима. — Трохи краще. Дякую, що наглядаєш за мною. — Я приніс дещо для тебе. — Він простягнув тонку папку. — Це може допомогти тобі почати все заново.
Вона насупилася, здивована, і відкрила папку. Всередині лежали архітектурні рендери. Її рендери. Ескізи дворічної давнини, коли вона на мить замислилася податися на конкурс дизайну бутик-готелю, але так і не наважилася. Роман тоді переконав її, що це марна трата часу. “Хобі”, — казав він. “Тобі треба думати про сім’ю, а не про кар’єру”.
— Де ти це взяв? — прошепотіла вона. — Ти показувала їх мені, — сказав Олександр. — Пам’ятаєш? На благодійному вечорі фонду Кличка. Вона кліпнула. — Я думала, ти забув. Я думала, ти просто був ввічливим. — Я не забуваю талант, Марино.
Її щоки спалахнули. Ніхто, жодна людина в її житті не говорила про її роботу з такою серйозністю.
Олександр продовжив: — У мого холдингу запускається новий проєкт. ЖК преміум-класу на березі Дніпра. Мені потрібен консультант з інтер’єрів громадських зон. Я хочу, щоб це була ти. Це реальна робота. Оплачувана. З офіційним контрактом.
У Марини перехопило подих. — Олександре… я не можу. Я… я вагітна. У мене хаос у житті, я не потягну… — Ти талановита, — м’яко перебив він. — Вагітність цього не перекреслює. Роман цього не перекреслює. Ніщо цього не перекреслює.
Сльози закололи очі. Олександр зробив крок назад, даючи їй простір, але його голос залишався твердим. — Я пропоную тобі початок. Не тому, що ти “бідна жертва”, яку треба рятувати, Марино. А тому, що ти профі.
Марина опустила погляд на ескізи. Потенціал майбутнього, від якого вона відмовилася, раптом замерехтів знову. Вперше з моменту втечі вона відчула щось сильне всередині. Не страх. Не невизначеність. А можливість.
Вона поклала руку на живіт. — Ми відбудуємо наше життя, — прошепотіла вона, скоріше собі, ніж йому. І десь глибоко в душі вона знала: це не просто робота. Це фундамент, на якому вона збудує себе — ту, яку Роман Валевський ніколи більше не зможе контролювати.
Тим часом, на іншому кінці міста, Роман Валевський не був людиною, яка панікує. Принаймні, він так думав. Але до того моменту, як він увірвався у свій кабінет у бізнес-центрі “Парус”, паніка вже отрутою розлилася по його венах.
Співробітники розступалися перед ним, опускаючи очі. Їхній шепіт проводжав його, як тінь. Він залетів у свій кабінет і замкнув двері на ключ. Як тільки він обернувся, правда вдарила його, як молот.
Його стіл виглядав інакше. Папери, які зазвичай лежали ідеальними стосами, були розкидані. Хтось тут був.
Він кинувся до вбудованого сейфа, прихованого за дерев’яною панеллю. Тремтячими пальцями ввів код. Дверцята піддалися. Порожньо. Зовнішній диск SSD, який він там ховав — його “страховка”, що містила п’ять років “чорної бухгалтерії”, схеми виведення коштів на Кіпр і фальсифіковані звіти для податкової, — зник.
Серце впало кудись у шлунок. — Ні. Ні. Ні. Бляха, ні!
Він почав гарячково перебирати інші папери, ніби міг силою думки повернути диск на місце. Папка з “лівими” договорами теж зникла. Рамка з фотографією, де вони з Мариною посміхаються (фальшиво, як тепер він розумів), лежала на підлозі розбита.
Але це не мало значення. Докази, на яких він будував свою кар’єру — і які могли його поховати років на п’ятнадцять, — зникли. Хтось забрав їх. Хтось, хто знав код. Або хтось, хто зламав систему безпеки офісу.
Задзвонив стаціонарний телефон. Різкий, вимогливий звук. Він схопив слухавку. — Валевський. — Романе Вікторовичу? — голос був холодним. — Це Данило з департаменту комплаєнсу та безпеки. Вас чекають у переговорній “B”. Негайно.
Горло стислося. — З якого приводу? Пауза. Занадто довга. — Ви захочете побачити це самі.
Гудки. Роман кинув слухавку на стіл, дивлячись на неї так, ніби вона його вкусила. Думки металися. Хто? Не Марина. Вона не знала коду від сейфа. Не Каріна. Вона була занадто жадібною до грошей, щоб топити “дійною корову”.
Громов. Олександр Громов мав ресурси. Мав доступ. Мав мотив. Якщо Громов допоміг Марині втекти… Якщо Громов дізнався про махінації Романа… Тоді Роман втрачав не просто шлюб. Він втрачав свободу.
Він змусив себе дихати, поправив краватку перед дзеркалом. Обличчя було блідим, під очима залягли тіні. Він не виглядав як “акула бізнесу”. Він виглядав як загнаний звір. Але вибору не було.
Він відімкнув двері й пішов коридором до переговорної. Кожен крок відлунював вироком. Колеги, які ще вчора заїскивали перед ним, тепер відверталися. Він штовхнув двері переговорної. Всередині сиділа Рада директорів у повному складі. Голова правління — Вітакер, жорсткий американець, який ніколи не жартував, — сидів на чолі столу. Посеред полірованої поверхні лежала товста тека.
У Романа всередині все обірвалося. Хтось оголосив йому війну. І судячи з крижаних поглядів, спрямованих на нього, він уже програв.