Тиша в переговорній була занадто гучною. Вона була щільною, наче повітря викачали насосом. Все виглядало скоординованою засідкою. Роман ступив усередину, намагаючись натягнути на обличчя маску байдужості, але долоні вже спітніли, а серце гупало так сильно, що заглушало думки.
Члени ради директорів сиділи в шкіряних кріслах нерухомо, їхні обличчя були кам’яними. На чолі столу сидів Голова правління, містер Вітакер — суворий американець, який ніколи не скликав наради без вагомої причини.
— Містере Валевський, — промовив Вітакер. Його акцент був ледь помітним, але тон різав, як лезо. — Сідайте. Якщо вам є що приховувати, можете стояти.
Роман сів на єдине вільне місце. Горло дерло. Він відчував ворожість, що висіла в повітрі. Всі знали щось, чого не знав він. Або, точніше, щось, що він сподівався поховати назавжди.
Вітакер відкрив товсту папку. — Ми отримали анонімний пакет сьогодні вранці.
Анонімний. Звісно.
Вітакер продовжив, штовхнувши кілька аркушів через полірований стіл у бік Романа. — Банківські виписки. Транзакції на офшорні рахунки. Змінені квартальні звіти. Неавторизовані бонуси.
Шлунок Романа стиснувся так сильно, що його занудило. — Ці документи, — сказав Вітакер, — свідчать про роки навмисних маніпуляцій.
Роман спробував вирівняти голос, вчепившись у край столу. — Це… сфабриковано. Хтось намагається мене підставити. Це атака конкурентів.
Вітакер підняв брову. — Це ваша офіційна заява?
Роман завагався. Занадто довго. Занадто помітно. Жінка з ради директорів, фінансова аудиторка, нахилилася вперед. — Документи збігаються з внутрішніми записами, які ми перевірили десять хвилин тому через резервні сервери. Той, хто це надіслав, мав доступ до точних даних. — Доступ, який мав лише виконавчий рівень, — додав інший член ради.
У роті Романа пересохло. Він нарешті видавив: — Я вимагаю розмови з юристами.
— Ви поговорите з ними, — сказав Вітакер. — Після того, як ми закінчимо.
Наступний аркуш полетів до нього. Ксерокопія його підпису на трансфері, який він провів через підставну фірму на Кіпрі. Його пульс зашкалив. — Де ви це взяли? Вітакер не кліпнув. — Та ж сама анонімна пошта.
Холодний піт потік по спині Романа. Він відчував, як стіни звужуються. Його кар’єра, те, заради чого він пожертвував усім — сім’єю, совістю, дружиною, — вислизала крізь пальці.
Чоловік у кінці столу, представник служби безпеки, заговорив тихо: — Дві години тому Sterling & Holt отримала запит від Федерального Бюро Розслідувань США.
У Романа потемніло в очах. ФБР. Американські гроші в фонді означали американську юрисдикцію. — Чому? — прохрипів він.
— По вас, містере Валевський. — Чоловік постукав пальцем по столу. — Фінансові злочини. Відмивання коштів. Порушення закону про корупцію за кордоном. Вам світить до двадцяти років.
Тіло заніміло. Це був не просто звільнення. Це був кінець життя.
Вітакер закрив папку з фінальним звуком удару. — З цього моменту ви відсторонені від посади. Ваші рахунки заморожені внутрішнім розпорядженням до з’ясування обставин. Охорона супроводить вас, щоб ви забрали особисті речі.
Кімната попливла. Роман вчепився в підлокітники крісла, щоб не впасти. Це було не попередження. Це був демонтаж. І хтось зрежисував його ідеально.
Коли він підвівся на ватних ногах, охорона підійшла до нього ззаду. Двоє кремезних чоловіків у костюмах. Професійні, без емоцій. Приниження пекло вогнем.
Він обвів поглядом обличчя членів ради, шукаючи хоч краплю співчуття. Але побачив лише полегшення. Вони зливали його, щоб врятувати компанію.
І тоді одна жахлива думка прошила його паніку. Якщо хтось зміг знищити його кар’єру так легко, так швидко… що ще вони можуть у нього забрати?
Його вивели в коридор. Скляні стіни офісу “open space”, якими він так пишався, тепер стали вітриною його ганьби. Співробітники завмерли. Десятки пар очей спостерігали, як всесильного Романа Валевського, наче дрібного злодюжку, конвоюють до ліфта. Хтось опустив очі. Хтось шепотівся. Хтось дістав телефон.
Роман дивився прямо перед собою, але не бачив нічого. Він опинився на вулиці, біля входу в бізнес-центр. Двері зачинилися за ним, відрізаючи від кондиційованого повітря влади. Шум Мечникова вдарив по вухах. Він стояв на тротуарі, один, без перепустки, без доступу до рахунків, без майбутнього.
І десь у цьому місті була Марина. Яка пішла від нього саме перед тим, як корабель пішов на дно. Чи знала вона? Ні. Вона не могла. Але Громов… Громов знав. Роман стиснув кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні. Це ще не кінець. Він так просто не здасться.