Наталя Ковальчук стомлено поглянула на старенький настінний годинник у класі фортепіано і приречено зітхнула. Стрілки невблаганно наближалися до кінця робочої зміни. Останнім часом ця музична школа на Подолі стала для неї не просто місцем роботи, а справжнім порятунком, своєрідною фортецею, де можна було сховатися від нестерпних сімейних проблем. Навіть учні, які знову не вивчили гами й бешкетували на уроці, радували її значно більше, ніж повернення додому — до чоловіка та його матері.
Наталя щодня намагалася вигадати собі якусь справу, аби затриматися довше. Ось і сьогодні вона вирішила вкотре перебрати методичну документацію, хоча там і так панував ідеальний лад. Вона працювала викладачкою фортепіано вже понад п’ять років і до всього ставилася з перфекціонізмом — що до нот, що до паперів.
Але тишу класу розірвав різкий звук мобільного телефону. Поглянувши на дисплей, Наталя мимоволі скривилася, ніби від зубного болю. Світилося ім’я «Петро».
Вона глибоко вдихнула, налаштовуючись на розмову, і натиснула «прийняти».
— Алло, Петре…
— Ти де там загубилася? — замість привітання гримнув у слухавку невдоволений чоловічий голос.
На роботі Наталя намагалася тримати марку і відповідати спокійно, хоча всередині їй хотілося кричати від тієї безвиході, в якій вона опинилася понад пів року тому.
— Я ще в школі, закінчую папери…
— А чому ти ще там? — Петро підвищив голос, і Наталя навіть відсунула телефон від вуха. — Ти вже мала підходити до магазину! Я, між іншим, тут голодний сиджу.
— Я ж уранці зварила цілу каструлю борщу, — спробувала виправдатися вона.
— Ти знущаєшся? — чоловік, здавалося, от-от вибухне. — Від твого борщу залишилися одні спогади! Щоб за пів години була вдома з продуктами!
Наталя натиснула «відбій» і повільно опустила руку. Вона чудово розуміла, що це означає. Весь вечір їй доведеться вислуховувати, яка вона невдячна дружина, погана господиня і взагалі — чудовисько. Адже це з її вини чоловік опинився в інвалідному візку. Принаймні, так їй казали щодня.
Ця трагедія сталася пів року тому, у лютому 2021-го. Того вечора Київ скувала люта зима: сніг мете, мороз пробирає до кісток, а таксі викликати було нереально — ціни злетіли до небес, та й машин не було. Наталя забігла в супермаркет після роботи, накупила два величезні пакети продуктів до святкового столу і зрозуміла, що просто не дійде до метро.
— Петю, будь ласка, — благала вона тоді телефоном. — Забери мене. Я з важкими пакетами, тут слизько і дуже холодно.
— І що ти від мене хочеш? — тоді він теж був незадоволений. — Серйозно? Пропонуєш мені їхати в таку погоду тільки тому, що ти не подумала своєю головою?
— Але ж я накупила смакоти нам на стіл… Ну, будь ласка.
— Гаразд, — процідив він крізь зуби. — Приїду.
Вона чекала його біля вахти школи. Чекала десять хвилин, двадцять, сорок… Петро не з’являвся. Вона безперервно набирала його номер, доки механічний голос оператора не повідомив: «Абонент поза зоною досяжності».
Врешті-решт їй довелося викликати таксі за потрійним тарифом. Вона ледве піднялася на сьомий поверх, тягнучи ті пакети, бо ліфт у їхньому будинку, як завжди, не працював. Лаючи себе на чім світ стоїть, Наталя зайшла у квартиру, сподіваючись, що Петро просто вирішив провчити її й сидить удома ображений.
Але квартира зустріла її тишею і темрявою.
— Петю, ти вдома? — гукнула вона, скидаючи чоботи.
Ніхто не відповів. Вона пройшлася кімнатами — порожньо. Це було дивно і зовсім не схоже на нього.
Серце тьохнуло. Вона знову набрала чоловіка — «поза зоною». Тоді, переступивши через гордість, наважилася зателефонувати свекрусі, Ларисі Іванівні.
Стосунки з матір’ю Петра не склалися з першого дня. Лариса Іванівна, жінка з претензією на аристократизм, завжди мріяла, щоб її «золотий хлопчик» одружився зі своєю колишньою — Оленою. Олена була яскравою, успішною майстринею в салоні краси, заробляла, мала зв’язки. А Петро обрав «сіру мишку»-піаністку, чим назавжди розчарував матір.
— Алло, Ларисо Іванівно, добрий вечір…
— О, об’явилася! — зло прошипіла трубка, навіть не давши їй договорити. — Та як таких, як ти, земля носить?!
— Що трапилося? — Наталя заціпеніла. Вона знала про нелюбов свекрухи, але такої відкритої ненависті ще не чула.
— У тебе вистачає нахабства питати?! Мій син через тебе в аварію потрапив!
— В аварію?.. — Наталю ніби вдарили чимось важким по голові. Світ похитнувся. — Що з Петею?
— Все погано! — кричала Лариса Іванівна. — Він назавжди залишиться інвалідом! І все через твої забаганки!
Тієї ночі життя Наталі розділилося на «до» і «після». У лікарні лікарі сухо повідомили: пошкодження хребта. Потрібна дорога реабілітація, інакше він ніколи не встане. Але Петро ще легко відбувся, сказав лікар. А ось іншому водієві, в якого влетів її чоловік, пощастило менше — він був у реанімації на межі життя і смерті.
Перші місяці Наталя жила як у тумані. Взяла відпустку власним коштом, днювала і ночувала біля ліжка чоловіка, виконуючи всі його примхи. А примх ставало дедалі більше.
— Якби не ти, я був би здоровий, — повторював Петро щоразу, коли Наталя не встигала подати води чи поправити подушку. — Тож якщо я хочу качку по-пекінськи, ти маєш її знайти й приготувати!
— Петю, у нас немає грошей, — тихо нагадувала вона. — Наші заощадження розтанули, мені треба виходити на роботу.
— А хто буде за мною доглядати? — він здивовано підіймав брови. — Ти винна, ти й викручуйся.
І він придумав «геніальний» план.
— Ми переїжджаємо до мами. На Оболонь. Поки ти будеш на роботі, мама допоможе мені. А твою квартиру здамо.
— Може, краще продати її та оплатити реабілітацію? — несміливо запропонувала Наталя, хоча серце стиснулося від болю. Це була квартира її покійної бабусі, її єдиний дім.
— Ти що, хочеш лишити мене без даху над головою, якщо лікування не допоможе? — визвірився Петро. — Ні, ми їдемо до мами. Це не обговорюється.
Так життя Наталі перетворилося на справжнє пекло.
У трикімнатній квартирі свекрухи вона стала безкоштовною служницею. Прибирала, готувала, прала, прасувала на всіх, ще й бігала на роботу. Грошей катастрофічно не вистачало, тож вона набрала учнів для репетиторства. Лариса Іванівна постійно пиляла її за те, що «невістка мало часу приділяє сім’ї», а Петро був задоволений — гроші в дім несла тільки вона.
Окрім них, у квартирі жив старший брат Петра — Михайло. Здоровий лоб, який працював охоронцем позмінно, але свої гроші витрачав виключно на себе. Коли Наталя наважилася натякнути, що Михайло міг би хоч хліб купувати, їй швидко вказали на місце: «Не лізь не у свої справи, ти тут на пташиних правах».
…Наталя струснула головою, відганяючи важкі спогади, і почала збирати речі. Треба зайти в магазин.
Вже на вулиці знову задзвонив телефон. Петро.
— Значить так, — скомандував він. — Зайдеш у супермаркет і купиш червоної ікри.
— Петю, якої ікри? — Наталя зупинилася посеред тротуару. — У мене зарплата лише через тиждень. У нас макарони й гречка.
— Звісно! Кому цікаво, що я хочу? — голос чоловіка затремтів від награної образи. — Якби я міг ходити, я б не клянчив у тебе копійки!
— Червона ікра — це не копійки…
— Не чіпляйся до слів! Не хочеш радувати чоловіка-інваліда, так і скажи! — він кинув слухавку.
Наталя важко зітхнула. Доведеться знову лізти в кредитний ліміт на картці, інакше скандал буде грандіозний. І не тільки з боку Петра, а й Лариса Іванівна підключиться.
Вона йшла вечірньою вулицею, намагаючись не плакати. Літній вечір був теплим, але на душі шкребли кішки. Раптом хтось перегородив їй дорогу. Наталя підвела очі й завмерла. Перед нею стояв чоловік, якого вона бачила лише раз — на суді, коли визнавали провину її чоловіка. Це був той самий водій з іншої машини.
Наталя глянула на нього з острахом і неприязню.
— Що вам потрібно? — вороже запитала вона, міцніше стискаючи сумочку.
— Я хочу з вами поговорити, Наталю, — спокійно, але твердо промовив незнайомець. — Ви, мабуть, здогадалися, хто я.