— Вас я запам’ятаю на все життя. Нам немає про що говорити, — відрізала вона і спробувала обійти його.
— Зачекайте! — він зробив крок убік, знову перекриваючи шлях. — Будь ласка, це дуже важливо. Для мене… і, думаю, для вас теж.
— Серйозно? — Наталя гірко посміхнулася. — І чим же мені допоможе розмова з вами?
— Мене звати Ігор. І мені потрібна ваша допомога, щоб встановити справедливість.
— Допомога? Вам? Минуло пів року. Мій чоловік в інвалідному візку. Йдіть до нього і говоріть.
— Саме з ним я говорити не можу. Ігор зітхнув. — Виділіть мені десять хвилин. Ми можемо присісти он там, на лавочці біля скверу?
— Мені треба додому, мене чекають… — невпевнено почала вона, але щось у погляді Ігоря змусило її зупинитися. В його очах не було злості, лише втома і благання.
— Гаразд, — здалася вона, подумки лаючи себе за м’якотілість. — Але тільки десять хвилин.
Вони сіли на лавку під розлогим каштаном. Наталя поставила сумку поруч і приготувалася захищатися.
— Я вас слухаю.
— Як ви знаєте, мене визнали винним у тій аварії, — почав Ігор, дивлячись кудись вдалину. — Тільки ваш чоловік, можна сказати, відбувся переляком порівняно зі мною.
— Переляком?! — обурилася Наталя. — Петро прикутий до візка! А ви, я бачу, ходите на двох ногах і навіть не шкутильгаєте!
— Зовнішність оманлива. Я переніс три операції, — сухо відповів Ігор. — Але я прийшов не жалітися. Я хочу сказати вам одну річ, яка вам не сподобається. Я не винен.
— Суд вирішив інакше.
— Суд вирішив так, як написали у протоколі. А протокол складав друг вашого чоловіка, патрульний Славік. Пам’ятаєте такого?
Наталя напружилася. Славіка вона знала добре. Він часто бував у них удома, вони з Петром пили пиво і голосно сміялися.
— І що з того?
— У той вечір була хуртовина. Я їхав зі швидкістю 40 кілометрів на годину. Ваш чоловік стверджує, що їхав так само. Але при лобовому зіткненні на такій швидкості наслідки не були б такими катастрофічними.
— До чого ви ведете?
— Петро їхав значно швидше. І найголовніше — він вилетів на червоне світло.
Наталя затамувала подих.
— Я вам не вірю. Петро любить швидкість, так, але він ніколи б не поїхав на червоне. Він обережний водій, коли…
— Коли тверезий? — закінчив за неї Ігор.
Наталя здригнулася.
— Експертиза показала, що він був тверезий! А ось у вас…
— А ось у мене «знайшли» проміле, хоча я не п’ю взагалі через здоров’я, — жорстко перебив Ігор. — Ваш друг Славік перевернув усе з ніг на голову. І в нього б вийшло зробити мене п’яним винуватцем, якби моя сестра Катя, юристка, не приїхала на місце аварії одночасно з поліцією. Вона не дала сфальсифікувати мою експертизу. Але протокол швидкості та світлофора вони підробили.
— Що ви хочете від мене? — тихо запитала Наталя. У голові гуділо. Слова Ігоря звучали страшно, але десь у глибині душі ворухнувся черв’ячок сумніву.
— У мене з машини зник відеореєстратор. Саме в момент, коли мене вантажили у швидку. Я підозрюю, що його забрав ваш чоловік або його друг. Це єдиний доказ моєї невиновності. Якщо я його не знайду, мені світить реальний термін і величезна компенсація, яку я буду виплачувати вашій родині все життя. Наталю, я прошу вас… пошукайте його.
— Ви думаєте, Петро зберігав би доказ проти себе? — резонно зауважила вона.
— Люди часто роблять дурниці. Може, він залишив флешку? Може, сам реєстратор десь валяється?
Наталя подивилася на Ігоря. Якщо він каже правду, то вона живе з монстром, який не просто скалічив чуже життя, а й змушує її відчувати провину за те, чого не було.
— Я… ми зараз живемо не у своїй квартирі, а у свекрухи. Там знайти щось — це як голку в сіні.
— Спробуйте. Благаю вас.
— Добре, — несподівано для себе сказала вона. — Я спробую.
Вони обмінялися номерами. Додому Наталя йшла вже не приречено, а замислено. У неї з’явилася мета. Якщо Петро брехав про аварію, то, можливо, настав час перестати бути жертвою?