— Денисе Валерійовичу, цей охоронець не пускає нас. Нам дуже потрібна ваша допомога. Справа життя і смерті. Це стосується аварії на перехресті пів року тому.
Начальник безпеки суворо глянув на Михайла.
— Михайле, чому хамиш відвідувачам? У тебе вже дві догани. Хочеш звільнення? Пропустіть їх до мого кабінету. Негайно.
Михайло почервонів, як рак, але мовчки відступив. Проти шефа він піти не міг.
У кабінеті Дениса Валерійовича вони переглядали архівні записи.
— Ось, лютий 2021-го… Так, у нас сервери потужні, тримаємо рік. Ось той день.
На екрані монітора з’явилася засніжена вулиця. Видно світлофор. Червоне світло горить уже три секунди. І тут у кадр влітає чорний позашляховик Петра, збиваючи машину Ігоря, яка рушила на зелене.
— Є! — вигукнув Ігор. — Чітко видно! Червоне світло!
— Я зроблю вам завірену копію, — пообіцяв Денис Валерійович. — Цей запис поховає будь-яку брехню.
Суд був коротким, але гучним.
Петро сидів у «акваріумі», опустивши голову. Його адвокат намагався будувати захист на «стані афекту» і «важкому фізичному стані», але проти фактів не попреш.
Відео з банку чітко довело: винуватець ДТП — Петро.
Документи, знайдені в Олени (чорна бухгалтерія і договори, оформлені на підставних осіб), додали статтю про шахрайство.
Відео з санаторію, де він бігає і штовхає вагітну жінку, зруйнувало міф про інвалідність.
А ще був «сюрприз». Слідство вийшло на патрульного Славіка. Зрозумівши, що пахне смаженим, той спробував продати оригінал карти пам’яті Ігорю, але був затриманий на місці злочину Службою внутрішньої безпеки. Він здав усіх, щоб скостити собі термін.
— Вирок суду! — проголосив суддя. — Визнати Олексієва Петра винним… За сукупністю злочинів… Позбавлення волі строком на 5 років.
Лариса Іванівна в залі суду знепритомніла. Її мрії про Париж розбилися об тюремні грати сина. Михайло навіть не прийшов — його звільнили з банку, і він переховувався від кредиторів.
Минув рік.
Київ жив своїм звичним, ще мирним життям. У парку Шевченка пахло кавою і випічкою.
Наталя йшла алеєю, тримаючи за руку Ігоря. Поруч Настя котила коляску, в якій спала її донечка, а трохи далі йшла Олена з маленьким хлопчиком на руках.
— Дивись, як малий на Петра схожий, — тихо сказала Настя.
— Головне, щоб характером у маму вдався, — усміхнулася Наталя. — Олена хороша мама, вона впорається.
— Ти щаслива? — запитав Ігор, зупиняючись біля фонтану.
Наталя подивилася на нього. На чоловіка, який не здався, який боровся за правду і який підтримав її в найважчий момент.
— Дуже, — відповіла вона. — Я нарешті живу своїм життям. Без брехні, без провини й без страху.
Вона поправила шарф і подивилася на небо. Воно було чистим і безхмарним. Попереду було ціле життя.