У санаторії «Пуща-Озерна» завила сирена «швидкої». Лікарі діяли миттєво: Олену обережно поклали на ноші, зафіксували шию і покотили до машини. Вона була у свідомості, але дуже бліда, трималася за живіт і тихо стогнала.
— Я поїду з нею! — крикнула Настя, застрибуючи в карету швидкої. — Наталко, ти розберися тут із поліцією!
А розбиратися було з чим. Петро, притиснутий обличчям до землі коліном Кирила, верещав, як різаний:
— Відпусти! Мені боляче! Я інвалід! Я буду скаржитися!
— Стули пельку, «інваліде», — спокійно порадив Кирило. — Поліція вже на під’їзді.
Лариса Іванівна бігала навколо них, намагаючись вдарити Кирила своєю сумочкою по спині.
— Відпусти Петрика! Вбивця! Ти йому хребет зламаєш!
Наталя перехопила руку свекрухи.
— Ваш Петрик щойно ледь не вбив матір свого онука, — крижаним тоном сказала вона. — А ви знову його захищаєте?
— Вона сама впала! Вона його спровокувала! — верещала Лариса Іванівна. — Це все ти винна! Якби ти не приїхала, ми б спокійно відпочивали!
Прибув патруль поліції. Побачивши відео, яке зняв Кирило, і опитавши свідків (водій службового буса був готовий свідчити проти Петра), правоохоронці вдягли на «великомученика» кайданки.
— Громадянине Олексієв, ви затримані за підозрою в нанесенні тілесних ушкоджень, — сухо повідомив поліцейський.
Петро, зрозумівши, що гра закінчена, раптом змінив тактику. Він подивився на дружину очима побитого собаки.
— Натусю… Скажи їм! Я ж твій чоловік. Я ж випадково… Я просто злякався. Врятуй мене, ну будь ласка!
Наталя подивилася на нього і не відчула нічого, крім огиди.
— Мій чоловік залишився в минулому, Петре. А ти — просто помилка мого життя.
Лікарняна палата була залита сонячним світлом. Олена лежала на ліжку, бліда, але спокійна. Лікарі сказали, що сталося диво: серйозних травм немає, лише забої та сильний стрес. Вагітність збережено.
Наталя обережно постукала у двері.
— Можна?
Олена здригнулася, побачивши її, і опустила очі.
— Прийшла добити?
— Принесла яблука, — Наталя поставила пакет на тумбочку. — Як ти?
— Лікарі кажуть, житиму. Наталю… — Олена заплакала. — Пробач мені. Я була такою дурепою. Він мені такі казки розповідав… Що ти монстр, що ти його мучиш.
— Ми обидві були дурепами, — зітхнула Наталя, сідаючи на стілець. — Але тепер усе скінчено.
— Не зовсім, — Олена витерла сльози. — Тобі треба знати правду про аварію.
— Яку?
— Реєстратор Ігоря. Петро казав, що він його знищив. Але він брехав. Він віддав карту пам’яті своєму другу, тому самому патрульному Славіку. Як «страховку».
— Славіку? — Наталя напружилася.
— Так. Але я знаю ще дещо. У моїй квартирі, у горщику зі штучною пальмою, лежить тека. Там документи на автомийку і чорна бухгалтерія Петра. Він боявся тримати це вдома. Візьми ключі. Це допоможе тобі в суді.
Наталя вийшла з лікарні з надією. Вона одразу зателефонувала Ігорю.
— Ігорю, у нас є зачіпка. Документи по шахрайству ми знайдемо в Олени. Але відео… Олена каже, що воно у Славіка.
— У Славіка? — голос Ігоря напружився. — Цей тип на дно заляже. Навряд чи він віддасть докази проти себе. Але слухай, Наталко… Я тут згадав одну деталь.
— Яку?
— Місце аварії. Це перехрестя на Подолі. Я вчора їздив туди знову. Там, на розі, є відділення банку. І їхня камера дивиться прямо на світлофор.
— Ти думаєш, запис зберігся? Минуло пів року!
— Банки зберігають архіви довго. Це наш єдиний шанс.
Наступного ранку Наталя та Ігор стояли перед дверима банку.
— Добрий день, нам потрібно поговорити з начальником служби безпеки, — впевнено сказав Ігор охоронцеві на вході.
Охоронець ліниво підняв голову від кросворда. Наталя завмерла.
Це був Михайло.
Старший брат Петра сидів у формі охоронця і жував гумку.
— О-о-о! — протягнув він, розпливаючись у нахабній посмішці. — Які люди! Невісточка і її новий залицяльник. Прийшли кредит просити? Не дамо.
— Мішо, відійди, — твердо сказала Наталя. — Нам потрібен твій начальник.
— Начальника немає. І для вас не буде. Валіть звідси, поки я поліцію не викликав за хуліганство. Я тут влада.
Він встав, перегороджуючи турнікет своєю масивною тушею.
— Ти не пройдеш, Наталко. Ти мого брата за грати хочеш запроторити? Я тобі влаштую пекло.
— Що тут відбувається? — пролунав суворий голос зі сходів.
До них спускався високий, статний чоловік у діловому костюмі. Наталя примружилася. Обличчя здалося знайомим.
— Денисе Валерійовичу?
Це був батько одного з її учнів, маленького талановитого скрипаля Сашка. Той самий «міфічний чоловік», яким вона лякала родичів, насправді існував і працював саме тут!
— Наталя Іванівна? — здивувався чоловік. — Викладачка мого сина? Що ви тут робите?