— Наш хлопчик нарешті вирішив розсудливим стати. Одружується! — Жанна Петрівна, ефектна білявка невизначеного віку, відставила філіжанку кави й мрійливо поправила діамантовий браслет. — І знаєш, Олю, я просто щаслива, що його обраницею стала Аліна. Дівчинка з прекрасної родини, вихована, доглянута. А не якесь там, пробач Господи, одоробло з провінції.
Вони сиділи на літній терасі фешенебельного ресторану на Воздвиженці. Жанна, власниця мережі преміальних косметологічних клінік у центрі Києва, саме хизувалася майбутньою невісткою перед своєю давньою подругою Ольгою. Та спеціально прилетіла з Торонто на весілля хрещеника.
Антон почув останні слова матері, коли підійшов до їхнього столика. Він лише втомлено усміхнувся, поцілував матір у щоку і привітав хрещену. Ольга аж сплеснула руками:
— Боже мій, Жанно! Ти тільки поглянь на нього! Коли я бачила його востаннє, це був підліток у навушниках, а зараз… Справжній козак!
Антон і справді виріс красенем. Високий, плечистий, у бездоганному італійському костюмі, що підкреслював спортивну фігуру. Освіта, здобута в Лондоні, додала йому європейського лоску, а робота фінансовим директором у бізнес-імперії матері навчила тримати удар. Справи йшли вгору: нещодавно вони переїхали у новий маєток у Козині — закритому котеджному містечку, де сусідами були міністри, зірки шоубізнесу та топові забудовники.
Значна частина успіху бізнесу Жанни Петрівни залежала від Романа Юрійовича — впливового інвестора, який влив у її мережу шалені кошти. Звісно, косметологія не була його профілем, він займався будівництвом, але зробив це заради своєї єдиної доньки Аліни. Аліна була саме такою, якою її описувала Жанна: яскрава, амбітна, з тих дівчат, чиї фото в Instagram збирають тисячі вподобань, а серця чоловіків розбиваються об їхню холодну байдужість.
Антон познайомився з Аліною на ювілеї партнера по бізнесу. Вона вміла подати себе: вишукана сукня, інтелектуальна розмова, легкий флірт. Аліна так швидко заповнила собою його простір, що Антон майже викреслив з пам’яті іншу дівчину — Ярину, з якою доля звела його кілька місяців тому за зовсім інших обставин.
Спогад про той вікенд досі викликав у Антона дивну суміш сорому і теплоти.
Це було на початку літа. Його найкращий друг Сергій, головний заводій їхньої компанії, вирішив гучно відсвяткувати отримання диплома магістра. Орендували величезний дерев’яний зруб із басейном десь під Вишгородом, подалі від міської метушні. Алкоголь лився рікою, музика гриміла на весь ліс, а коли запаси елітного віскі вичерпалися, комусь спало на думку поїхати на місцеву дискотеку в сусіднє село.
— Екзотика! — реготав Сергій, затягуючи друзів у свій “Range Rover”. — Подивимося, як народ гуляє!
Сільський клуб зустрів їх запахом дешевих парфумів і гучною попсою. Місцеві дивилися на столичних мажорів з осторогою, а дівчата — з неприхованою цікавістю. Саме тоді Сергій штовхнув Антона ліктем у бік і кивнув на дівчину, що скромно стояла біля стіни.
— Дивись, Антоха. Справжня “Попелюшка”. Стоїть, очима кліпає.
Дівчина була в простій сукні, без яскравого макіяжу, але з неймовірно довгим русявим волоссям і великими, наче озера, очима.
— Не наш рівень, — пирхнув хтось із компанії. — Такі тільки підлогу мити годяться в наших офісах.
Сергій, в очах якого танцювали бісики від випитого, раптом примружився:
— А давайте прикол? Споремо, що вона розтане? Антоха, ти в нас герой-коханець. Запроси її на танець. Нехай відчує себе королевою, наговори їй компліментів, закрути голову… А потім ми просто поржемо і поїдемо. Нехай знає своє місце, наївна провінціалка.
— Та ну, жорстко якось, — спробував заперечити Антон.
— Та кинь ти! — наполягав Сергій. — Це просто жарт. Розважимось! Чи ти слабохарактерний?
Антон, розігрітий алкоголем і азартом, знизав плечима.
— Гаразд. Чому б і ні? Заради гарного настрою.
Коли заграла повільна мелодія, він впевненою ходою підійшов до неї.
— Дозвольте запросити вас на танець? — промовив він своїм “фірмовим” оксамитовим голосом.
Вона здригнулася, підвела на нього погляд і, затамувавши подих, тихо відповіла:
— Так…
Її очі дивилися на нього з такою довірою, що Антону на мить стало ніяково. Її обличчя було чистим, без шару тонального крему, а губи, здавалося, ніколи не знали брехні.
— Як вас звати? — запитав він, обіймаючи її за талію трохи міцніше, ніж належить незнайомцю.
— Ярина, — прошепотіла вона.
— А я Антон.
Вони танцювали, і світ навколо ніби зник. Замість запланованого глузування, вони проговорили весь вечір. Антон ловив себе на думці, що йому з нею цікавіше, ніж з усіма моделями Києва разом узятими. Це було дивне, п’янке почуття — ніби він знайшов щось справжнє серед штучного блиску свого життя.
Під кінець вечора, забувши про друзів і дурне парі, Антон, дивлячись їй прямо в очі, запропонував:
— Давай зустрічатися?
Ярина сяяла. Вона була на сьомому небі від щастя і, не вагаючись, погодилася на побачення вже наступного дня.
Ті вихідні пролетіли як одна мить. Але настав понеділок. Антон повернувся до Києва, у свій світ бізнес-планів, зустрічей і високих очікувань матері. Повертаючись додому трасою, він згадував тепло рук Ярини, але реальність брала своє. Жанна Петрівна саме відкривала нову флагманську клініку, роботи було по горло, а потім… Потім з’явилася Аліна. Яскрава, зрозуміла, “своя”. І Ярина лишилася десь там, у спогадах про літній вечір, як приємний, але неможливий сон.
Антон струснув головою, відганяючи спогади, і повернувся до розмови з матір’ю та хрещеною.
— До речі, синку, — Жанна Петрівна поклала долоню на його руку. — Ти вже забрав костюм?
— Так, мамо. Все готово.