Підготовка до весілля нагадувала військовий парад — усе мало бути ідеальним, дорогим і таким, щоб заздрили всі підписники в Instagram. Антон стояв посеред VIP-примірочної в “Mandarin Plaza”, розглядаючи себе у дзеркалі.
— Цей відтінок “нічне небо” вам ідеально пасує, — щебетала консультантка, поправляючи лацкан піджака від Tom Ford. — Виглядаєте як кінозірка.
Антон втомлено кивнув. Йому було байдуже, який саме костюм купувати, аби це скоріше закінчилося.
У той же час в одному з найдорожчих весільних салонів на вулиці Липській, Аліна влаштувала справжній терор персоналу.
— Ні, це занадто просте! Я що, на випускний у сільську школу збираюся? — вередувала вона, відкидаючи чергову сукню з французького мережива. — А це повнить! Ви що, осліпли?
Власниця салону, витираючи піт з чола, винесла останній варіант.
— Ексклюзивна колекція. Тільки вчора з Мілана.
Аліна завмерла. Сукня була дійсно королівською: строгий силует, довгий шлейф, відкриті плечі. Це було вбрання для жінки, яка знає собі ціну.
— Ось це — моє, — задоволено промовила вона, крутячись перед дзеркалом. — У цьому я буду королевою вечора.
Весілля призначили на останні дні серпня. Розпис відбувався в Центральному РАЦСі Києва — помпезній будівлі, яку в народі називають “Бермудським трикутником”. Але основне святкування було заплановане в елітному заміському клубі з полем для гольфу.
Біля входу до РАЦСу юрмилися гості, блищали спалахи фотокамер. Молодята виходили під дощ із пелюсток троянд і радісні вигуки. Антон, усміхнений і впевнений у собі, вів під руку красуню-дружину до білосніжного лімузина. Він був настільки поглинутий моментом свого тріумфу, що навіть не помітив, як за колоною стояла тендітна постать.
Ярина дізналася про весілля випадково — побачила фото в соцмережах спільних знайомих. Серце стиснулося від болю, але якась невідома сила потягла її до Києва. Вона стояла осторонь, ховаючись за великими сонцезахисними окулярами, і дивилася, як чоловік, якого вона покохала всім серцем, цілує іншу.
— Гірко! — кричали гості.
Ярині здалося, що це їй стало гірко, нестерпно гірко в роті. Коли Антон допоміг Аліні сісти в машину, Ярина не витримала. Сльози застилали очі, вона розвернулася і побігла геть, намагаючись зникнути в натовпі перехожих, подалі від чужого свята, на якому їй не було місця.
Банкет був розкішним. Жива музика, зіркові ведучі, столи ломилися від делікатесів. Кульмінацією вечора став подарунок від батька нареченої, Романа Юрійовича. Він піднявся з келихом шампанського, поважно кашлянув і вручив молодятам оксамитову коробочку.
— Діти, — проголосив він басом. — Ви починаєте нове життя. А нове життя треба починати у власному гніздечку. Ось ключі від пентхауса в “Новопечерських Липках”. Живіть щасливо!
Зал вибухнув оплесками. Аліна завищала від захвату і кинулася батькові на шию. Антон лише міцно потиснув тестеві руку.
Коли вечірка добігла кінця, молодята нарешті залишилися наодинці у своєму номері люкс, який забронювали в тому ж заміському комплексі на першу шлюбну ніч. Аліна втомлено скинула туфлі на високих підборах.
— Боже, як я втомилася посміхатися, — видихнула вона, падаючи на ліжко. — Але квартира… Татусь просто найкращий!
Антон сів поруч і дістав із кишені конверт.
— Це ще не все, кохана. У мене для тебе теж є сюрприз.
Він простягнув їй конверт. Аліна миттю розірвала папір. Всередині лежали квитки на Мальдіви. Виліт — завтра ввечері.
— Антоне! — її очі засяяли. — Ти мій чарівник! Це ж мрія!
— Поки що я тільки вчуся бути чарівником, — загадково усміхнувся він. — Але я готовий перетворити твоє життя на казку.
Він підійшов до відчинених балконних дверей. Ніч була теплою, пахло хвоєю і річкою. Антон хотів створити романтичну атмосферу — він заздалегідь попросив персонал прикрасити балкон гірляндами. Але, вийшовши на терасу, помітив, що одна з ниток ліхтариків провисла і псувала ідеальну картинку.
— Зараз, одну секунду, — кинув він Аліні через плече.
Чоловік став на край декоративної огорожі, потягнувся до кріплення. Один незграбний рух. Туфля ковзнула по вологій від вечірньої роси плитці.
Антон навіть не встиг скрикнути. Тільки глухий звук удару тіла об бруківку внутрішнього двору розірвав тишу ночі.
Аліна здригнулася. Вона вибігла на балкон, глянула вниз і затулила рот рукою, стримуючи блювоту. Третій поверх. Антон лежав унизу в неприродній позі, а навколо його голови на світлому камені повільно розпливалася темна пляма.
Її крик розбудив, напевно, весь готель.
Далі все було як у тумані. Виття сирен “швидкої”, перелякані обличчя гостей, які ще не встигли роз’їхатися, спалахи проблискових маячків. У лікарні швидкої допомоги Аліна сиділа в коридорі, стискаючи сумочку побілілими пальцями. Операція тривала чотири години.
Нарешті вийшов хірург — втомлений чоловік із червоними очима.
— Лікарю, він житиме? — кинулася до нього Аліна. Голос її тремтів.
— Житиме, — сухо відповів лікар, знімаючи шапочку. — Організм молодий, серце витримало. Але…
Він зробив паузу, підбираючи слова.
— Що “але”? — майже прокричала вона.
— Хребет пошкоджено серйозно. Компресійний перелом у кількох місцях, зачеплено спинний мозок. На жаль, ваш чоловік більше не зможе ходити.
Аліна позадкувала, наче її вдарили.
— Ви жартуєте? Це помилка! Він же спортсмен, він здоровий!
— Це не помилка, — жорстко відрізав лікар. — Медицина робить усе можливе, але дива трапляються рідко. Шанс на відновлення є, проте він… примарний. Менше одного відсотка. Мені шкода.
Аліна вийшла з лікарні на свіже повітря, жадібно ковтаючи кисень. Її світ, такий ідеальний і розпланований, розсипався на друзки. Вона дістала телефон і набрала батька. Як тільки почула рідний голос, розридалася — не від жалю до чоловіка, а від жалю до себе.
— Тату! Татусю, це кінець!
— Що сталося, доню? Антон помер?
— Гірше! — захлиналася слізьми Аліна. — Він овоч! Лікар сказав, що він ніколи не ходитиме! Тату, що мені робити? Я не підписувалася на таке! Мені двадцять два роки! Моя молодість, моя краса… Я що, маю все життя возити інвалідний візок і міняти качки? Я не зможу, тату! Я не витримаю!
Роман Юрійович важко зітхнув у слухавку:
— Заспокойся, Аліно. Не істери. Ти сама його вибрала. Зараз головне — репутація. Ми знайдемо найкращих лікарів, відправимо в Ізраїль чи Німеччину. Може, все обійдеться. Але кидати його зараз не можна — люди не зрозуміють.
Минув місяць. Антон виписався з лікарні, але додому повернулася зовсім інша людина. Замість амбітного красеня — зломлений, згаслий чоловік у інвалідному візку. Він ненавидів цей візок, ненавидів безпомічність, але найбільше його вбивав погляд дружини. У ньому не було співчуття чи любові. Тільки страх і огида.