Антон ошелешено дивився на Ярину. У його голові не вкладалося: дівчина, з якою він посперечався на ящик віскі, яку покинув заради “вигідної партії”, тепер стоїть перед ним у цьому похмурому будинку і каже, що буде поруч.
— Ти не розумієш, — прохрипів він, стискаючи бильця візка так, що побіліли кісточки пальців. — Я більше не той мажор із “Мерседеса”. Я — тягар. Аліна втекла через місяць. А ти… Навіщо тобі це?
— Тому що в тому клубі, коли ми танцювали, я бачила справжнього тебе, — тихо відповіла Ярина, сідаючи навпочіпки біля його ніг. — Не того, хто хизується грошима, а того, хто вміє бути ніжним. І я вірю, що ти зможеш встати.
Але віра Ярини наштовхнулася на стіну відчаю Антона. Тієї ночі вона довго не могла заснути в гостьовій кімнаті, яку їй виділила розгублена Жанна Петрівна. Близько третьої ночі Ярина почула дивний звук із кімнати Антона — ніби хтось шурхотів упаковками з ліками.
Серце тьохнуло. Вона підхопилася і босоніж побігла коридором. Двері були прочинені.
У світлі вуличного ліхтаря вона побачила Антона. Він тримав у долоні жменю сильних знеболювальних пігулок, дивлячись на них, як на єдиний порятунок від болю та ганьби.
— Не смій! — скрикнула Ярина, вриваючись до кімнати. Вона вдарила його по руці, і таблетки розсипалися по підлозі білим дощем.
Антон закрив обличчя руками і глухо заридав — вперше за весь час після аварії.
— Я втомився, Ярино… Я так більше не можу… Це не життя…
Вона обійняла його за плечі, притискаючи до себе, як малу дитину, і гладила по волоссю, доки його ридання не вщухли.
— Ми впораємося, чуєш? — шепотіла вона. — Ти будеш ходити. Я не дам тобі здатися.
З того дня почалася їхня спільна боротьба. Жанна Петрівна, побачивши, як ця проста дівчина впливає на її сина, мовчки виділила необмежений бюджет на реабілітацію. Найняли найкращих фізіотерапевтів, кімнату переобладнали під спортзал.
Це було пекло. Кожне тренування приносило нестерпний біль. Антон кричав, лаявся, виганяв тренерів.
— Забирайтеся! Я не відчуваю ніг! Це все марно! — ревів він одного разу, жбурляючи гантелі в стіну.
Тренер, кремезний чоловік, лише розводив руками. Але Ярина не відступала. Вона мовчки піднімала гантелі й подавала їх Антону.
— Ще раз, — твердо казала вона. — Заради нас. Ще один підхід.
Минали місяці. Зима змінилася весною. Антон працював до сьомого поту, стиснувши зуби. Ярина була його тінню, його опорою, його совістю. Вона навчилася робити масаж, вивчила всі медичні терміни, готувала йому спеціальну їжу.
І одного разу сталося диво. Під час вечірнього масажу Антон раптом відчув лоскіт.
— Ярино, — прошепотів він, не вірячи собі. — Я відчуваю… Я відчуваю твої пальці на стопі!
Лікарі були шоковані. Динаміка відновлення вражала. Спинний мозок почав реагувати. Антон ще не міг ходити самостійно, але чутливість поверталася, м’язи міцніли. Він знову відчув смак до життя.
Настав жовтень. Київ потонув у золоті осені. У парку “Феофанія” було тихо й затишно. Антон і Ярина гуляли алеями — він усе ще у візку, але вже впевнений у собі, з блиском в очах. Вони сміялися, підкидаючи вгору оберемки жовтого листя, наче діти.
Раптом Ярина зупинилася і схопилася за голову. Вона поблідла і похитнулася.
— Ірочко! Що з тобою? — Антон миттю під’їхав до неї, його обличчя спотворив страх. — Тобі погано? Викликати лікаря?
Ярина глибоко вдихнула прохолодне повітря, усміхнулася якось загадково і ніжно поклала його руку собі на живіт.
— Не треба лікаря, Антоне. Все добре. Просто… нас тепер троє.
Антон завмер. Світ навколо на мить зупинився.
— Ти… Ти вагітна? — його голос тремтів від хвилювання.
— Так, — кивнула вона, і сльоза щастя скотилася по її щоці. — У нас буде дитина.
Емоції переповнили Антона настільки, що він забув про все на світі. Забув про діагнози, про біль, про прогнози. Він вчепився руками в поручні візка і, зібравши всю волю в кулак, повільно, тремтячи від напруги, підвівся на ноги.
Ярина зойкнула, прикривши рот рукою.
Він стояв! Хитаючись, спираючись на візок, але стояв на власних ногах!
— Я обіцяю, — прохрипів він, дивлячись їй в очі, повні сліз. — Я буду носити тебе і нашого малюка на руках. Я стану для вас справжнім чарівником.
Осіннє сонце, пробиваючись крізь крони дерев, висвітлювало їхні щасливі обличчя. Попереду було довге життя, і тепер вони точно знали: кохання здатне творити справжні дива, навіть коли весь світ каже, що шансів немає.