Антон повернувся у свій новий пентхаус, але вже не як господар життя, а як в’язень власного тіла. Панорамні вікна, з яких відкривався вид на Дніпро та Печерські пагорби, тепер здавалися ґратами. Він відмовлявся сідати в інвалідне крісло, намагався пересуватися на милицях, але щоразу падав, розбиваючи коліна до крові.
Депресія накрила його з головою, наче важка, чорна ковдра. Але найстрашнішим було не це. Найстрашнішим була Аліна. Вона уникала чоловіка, наче він був заразний. Її дратував звук коліс крісла по паркету, дратували ліки на тумбочці, дратував сам вигляд його безпомічності.
Одного вечора, коли осінній дощ періщив у вікна, у Аліни задзвонив телефон. Це була її подруга Ліза, відома столична тусовщиця.
— Алю, привіт! Слухай, у “CHI” сьогодні закрита вечірка. Будуть усі наші, діджей із Берліна прилетів. Тобі треба розвіятися, ти ж закиснеш у тому лазареті!
Аліна зиркнула на зачинені двері спальні Антона і прошепотіла:
— Ти права, Ліз. Я вже не можу дихати цим запахом ліків. Я буду за годину.
Вона збиралася швидко, майже гарячково. Коротке плаття, яскравий макіяж, підбори. Коли вона проходила повз вітальню, намагаючись не шуміти, почула тихий голос Антона:
— Куди ти зібралася на ніч дивлячись?
Аліна здригнулася, але швидко опанувала себе.
— До подруги. У неї проблеми, треба підтримати. Не чекай мене, я залишуся в неї.
Антон побачив, як вона ховає очі, і гірко посміхнувся.
— До подруги… У такій сукні? Ну-ну.
Він бачив, як вона пішла, залишивши за собою шлейф дорогих парфумів, який ще довго висів у повітрі, нагадуючи про те життя, яке він втратив.
Аліна почала зникати з дому все частіше. Спочатку це були “дівич-вечори”, потім “відрядження”. По Києву поповзли чутки. Добрі люди нашіптували Антону і Жанні Петрівні, що бачили Аліну в компанії молодого мажора на ім’я Влад — сина якогось депутата. Вони не соромилися цілуватися в клубах і викладати спільні сторіз.
Розв’язка настала в листопаді. Аліна повернулася додому в обід, холодна й рішуча. Вона сіла в крісло навпроти Антона і, не дивлячись йому в очі, сказала:
— Нам треба поговорити, Антоне. Так далі тривати не може.
— Про що? Про твого Влада? — глухо запитав він.
— І про нього теж, — вона різко підняла голову. — Послухай, давай без драми. Мені двадцять два. Я хочу жити, хочу подорожувати, хочу танцювати. А ти… Ти інвалід. Я не можу бути доглядальницею. Я не Мати Тереза.
— Ти моя дружина, — тихо нагадав Антон.
— Це була помилка. Я подаю на розлучення. І ще одне… — вона завагалася, але продовжила твердіше. — Цю квартиру купив мій батько. Вона оформлена на мене. Тобі доведеться з’їхати.
Антон не вірив своїм вухам.
— Ти виганяєш мене? Інваліда? З власного дому?
— У тебе є мама. У неї величезний будинок у Козині. Тобі там буде краще, там повітря свіже, — кинула вона і вийшла з кімнати.
Через два дні водій Жанни Петрівни мовчки виносив речі Антона. Аліна навіть не вийшла попрощатися.
Повернувшись у батьківський дім, Антон остаточно зламався.
— Все налагодиться, синку, ось побачиш, — плакала Жанна Петрівна, гладячи його по голові, як у дитинстві.
— Нічого не налагодиться, мамо! — кричав він у відповідь. — Я каліка! Я нікому не потрібен! Краще б я розбився на смерть тоді!
Друзі, які колись клялися у вічній дружбі, зникли один за одним. Кому потрібен друг, з яким не можна піти в бар чи поганяти на машинах? Антон залишився сам на сам зі своїм болем.
А життя Аліни вирувало. Новий роман із Владом розвивався стрімко. Одного вікенду компанія “золотої молоді” вирішила повторити свій літній вояж і поїхати “в народ” — на ту саму сільську дискотеку під Вишгородом, де все почалося.
— Екзотика! Сафарі! — сміялася Аліна, виходячи з розкішного джипа Влада біля сільського клубу.
Місцеві знову з подивом дивилися на столичних гостей. Аліна почувалася зіркою. Вона голосно коментувала одяг дівчат, сміялася з музики і демонстративно цілувалася з Владом посеред танцполу.
— Ой, дивись, які кумедні! — тицяла вона пальцем у бік місцевих хлопців. — Як у фільмах про 90-ті!
Вона була так захоплена своєю зверхністю, що не помітила погляду, який пропалював її спину. У кутку залу стояла Ярина. Вона одразу впізнала цю компанію. Серце тьохнуло — вона шукала очима Антона. Але його не було.
Пересиливши себе, Ярина підійшла до гучної компанії. Музика гриміла, але її голос прозвучав чітко:
— Де Антон?
Аліна обернулася, зміряла дівчину зневажливим поглядом і впізнала ту саму “простачку”.
— О, які люди! А де “здрастє”?
— Я спитала, де Антон, — повторила Ярина, дивлячись їй прямо в очі.
Хлопці з компанії відвели погляди, їм стало ніяково. Але Аліна, хильнувши шампанського просто з пляшки, розсміялася:
— Немає Антона. Скінчився. Тепер у нас замість нього один нещасний каліка.
— Що? — Ярина зблідла.
— Що чула. Дострибався твій принц. Спину зламав. Тепер він овоч у візку, живе у матусі під спідницею. А я, люба моя, хочу жити з повноцінним чоловіком, — вона обійняла Влада. — Зрозуміло?
Ярина відчула, як усередині закипає лють. Вона зробила крок уперед, і Аліна мимоволі відсахнулася — стільки сили було в очах цієї тендітної дівчини.
— Ти… Ти просто порожнє місце, — тихо, але так, що почули всі, сказала Ярина. — Ти кинула його в біді? Танцюєш тут, поки він страждає? Ти не жінка. Ти — сміття в дорогій обгортці.
Аліна спалахнула, хотіла щось відповісти, але Ярина вже розвернулася і вибігла з клубу. Сльози душили її. Вона бігла нічною дорогою, не розбираючи шляху. Антон… Її Антон… Інвалід. Кинутий. Один.
Рішення прийшло миттєво. Вона не знала точної адреси, але пам’ятала прізвище і те, що його мати — власниця відомих клінік. Інтернет знає все.
Наступного ранку Ярина вже стояла перед високими кованими воротами маєтку в Козині. Охоронець довго не хотів її пускати, але її наполегливість зробила своє — він викликав господиню.
Через домофон пролунав втомлений, роздратований голос Жанни Петрівни:
— Хто там ще? Що вам потрібно?
— Я до Антона, — твердо сказала Ярина в камеру.
— До Антона нікого не можна. Ідіть геть, дівчино, нам не до вас.
— Я не піду! — крикнула Ярина. — Я знаю, що сталося. Я та сама Ярина, з села. Пустіть мене!
Хвіртка клацнула. На порозі будинку з’явилася Жанна Петрівна — постаріла, без макіяжу, у домашньому халаті. Вона здивовано дивилася на гостю.
— Ти? Та сама “сільська любов”? — у її голосі було більше гіркоти, ніж зневаги. — Приїхала позловтішатися? Подивитися, як високо злетів і низько впав мій син?
— Ні, — Ярина подивилася їй прямо в вічі. — Я приїхала, бо люблю його. Його біда — це моя біда. Я хочу йому допомогти.
Жанна Петрівна завмерла. Вона звикла до лестощів, до брехні, до зради Аліни. Але ця дівчинка говорила щиро.
— Допомогти? — гірко усміхнулася жінка. — Ну спробуй. Якщо він тебе не вижене. Він усіх виганяє.
У цей момент із глибини будинку пролунав гуркіт розбитого посуду і крик Антона:
— Геть! Усі пішли геть! Не чіпайте мене!
Ярина здригнулася, але не відступила. Вона мовчки обійшла господиню і попрямувала на голос.
Вона зайшла до напівтемної кімнати. Штори були засунуті. Антон сидів у візку спиною до дверей, намагаючись підняти з підлоги розбиту чашку.
— Я ж сказав, не заходь сюди, мамо! — гаркнув він.
— Це не мама, — тихо сказала Ярина.
Антон різко розвернув візок. Побачивши її, він зблід, потім почервонів від сорому. Він — безпомічний, неголений, у домашніх штанях — перед тією, перед якою хотів бути героєм.
— Ти… — прошепотів він. — Навіщо ти тут? Прийшла помститися? Насолодитися видовищем? Ну давай, дивись! Ось він я, красень Антон! Подобається?
— Дурний ти, — сказала вона, і в її очах заблищали сльози. — Яка помста? Я прийшла, щоб бути поруч.