— Цілий! — відповів Андрій, витираючи піт з чола. — Перевірте двір! Я до сина.
Він кинувся до спальні. Серце калатало так, що віддавало болем у ребрах.
— Максиме! Це тато. Код “Фортеця”. Відчиняй!
Тиша.
— Максиме!
Андрій набрав код на панелі. Замки клацнули, важкі двері відчинилися.
Кімната була порожня.
Вентиляційна решітка під стелею була вирвана “з м’ясом”. Але доросла людина туди б не пролізла, та й Максим теж навряд чи.
Андрій обвів поглядом кімнату і побачив це.
В стіні, яка межувала із сусіднім будинком (це був таунхаус), зяяла акуратно вирізана діра. Бетон був прорізаний безшумним алмазним різаком. Вони не заходили через двері. Вони зайшли через стіну сусідів, поки основна група відволікала увагу перестрілкою на сходах.
На дзеркалі червоним маркером було написано:
“Файли в обмін на хлопця. У тебе 4 години. Чекай інструкцій”.
Андрій опустив пістолет. Його руки не тремтіли, але в очах застигла така темрява, що навіть досвідчені бійці охорони, які забігли слідом, мимоволі зробили крок назад.
Вони забрали його. Просто з-під носа у елітної охорони.
— Маріє, — сказав він у рацію голосом, від якого віяло могильним холодом. — Вони його взяли.
— Андрію, я піднімаю гелікоптери, перекриваємо місто… — закричала вона у відповідь.
— Ні. Ніякої поліції. Ніяких сирен.
— Що ти збираєшся робити?
— Я збираюся робити те, що вмію найкраще. Полювати.
Він підійшов до розбитого вікна. Десь там, у нічному Києві, його син був у руках ворога. І цей ворог щойно підписав собі смертний вирок.