Через годину подвір’я ліцею “Ерудит” нагадувало мурашник, у який тицьнули палицею. Поліцейські мигалки розрізали сірість дня синіми спалахами, а периметр оточили бійці Нацгвардії. Батьки, які ще вранці обговорювали курси валют і відпустки на Мальдівах, тепер притискали до себе дітей так, ніби бачили їх востаннє.
Андрій стояв біля одного з чорних джипів, поки агент Марія давала вказівки групі криміналістів.
— Що ми маємо? — запитав він, не випускаючи руки Максима зі своєї.
— Все серйозніше, ніж ми думали, — тихо відповіла Марія, простягаючи йому планшет. — Ми зламали їхній захищений чат. У них був список. Вони не просто хотіли “пошуміти”. Це була операція з викрадення.
Андрій глянув на екран. У списку було п’ять прізвищ. Першим, виділеним червоним, стояло: “Об’єкт: М. Бондар. Пріоритет: Альфа”.
— Вони хотіли взяти його під час метушні, — прокоментував Андрій крижаним тоном. — Використати як важіль тиску на мене. Волков знає, що я курую проект “Щит”. Йому потрібні коди доступу до нашої енергосистеми.
До них нерішуче підійшла Олена Василівна. Вона більше не була схожа на “залізну леді” педагогіки. Розпатлане волосся, зблідле обличчя, в руках — пом’ята хустинка.
— Андрію Вікторовичу… — почала вона, дивлячись у землю. — Я… я не знаю, що сказати.
— Скажіть правду, — просто відповів Андрій.
Вчителька підвела на нього очі, повні сліз.
— Я винна перед Максимом. Я судила про людей за одягом і машинами. Я думала, що якщо ви не хизуєтеся статками, то ви… ніхто. Я ледь не поставила під загрозу життя дітей своєю дурістю, коли хотіла відчинити двері.
— Ви помилилися, — кивнув Андрій. — Але коли прийшла біда, ви не втекли, а захищали клас. Це теж правда.
Він присів навпочіпки перед сином.
— Максе, ти як?
— Нормально, — відповів хлопець, хоча його голос трохи тремтів. — Тату, це через твою роботу? Вони хотіли забрати мене, щоб ти їм щось віддав?
— Так, сину. Але я цього не дозволю. Ми їдемо додому. Там безпечно.
Дорога додому нагадувала президентський кортеж. Два джипи супроводу, броньоване авто Андрія посередині. Коли вони заїхали у двір свого будинку у Вишгороді, там уже працювала група технічного захисту. Хлопці з детекторами перевіряли кожен кущ і кожен куток.
— Периметр чистий, — доповів начальник охорони. — Ми знайшли три “жучки”: у вітальні, на кухні і… в кабінеті.
— Вони слухали нас у власному домі? — жахнувся Максим.
— Більше не будуть, — заспокоїв його батько. — Іди до себе, збери речі. Ми, можливо, переїдемо на кілька днів на безпечну квартиру.
Вечір минув у напруженій тиші. Андрій сидів у кабінеті, переглядаючи дані з камер спостереження. Волков був у місті. Цей старий агент ГРУ, якого Андрій “недобрав” ще у 2014-му, повернувся. І він не зупиниться.
Близько другої ночі Андрій, який так і не лягав, почув дивний звук. Це було схоже на тихий хлопок — наче хтось відкрив пляшку шампанського в сусідній кімнаті. Але його тренований слух впізнав інше: звук пострілу з глушником по склопакету.
— Тривога! — крикнув він у рацію, вихоплюючи зброю. — Прорив периметра!
Він кинувся до сходів. З вулиці долинали звуки перестрілки — глухі, короткі черги. Охорона вступила в бій.
— Максиме! В кімнату безпеки! Швидко! — закричав Андрій, біжучи на другий поверх.
Кімната безпеки була замаскована під гардеробну в спальні батьків. Броньовані двері, автономна вентиляція, зв’язок.
— Я тут, тату! — почувся переляканий голос сина з коридору.
— Заходь і блокуй двері! Не відчиняй нікому, поки я не назву код! Код — “Фортеця”!
— Зрозумів!
Андрій побачив, як двері гардеробної зачинилися. Тільки після цього він розвернувся до сходів, готовий зустріти ворога.
Знизу почувся гуркіт — вибуховим пакетом винесли вхідні двері. До холу увірвалися троє у чорному тактичному одязі та балаклавах. Рухи професійні, злагоджені.
Андрій відкрив вогонь з верхнього майданчика, змусивши нападників притиснутися до підлоги.
— Чисто! — крикнув один із них, кидаючи світлошумову гранату.
Спалах засліпив Андрія на секунду, у вухах задзвеніло. Він перекотився за кут, міняючи позицію. Це були профі. Вони не стріляли навмання, вони йшли на прорив.
Перестрілка тривала хвилини зо три, але здавалася вічністю. Нарешті, підтримка з вулиці змогла зайти з тилу. Двох нападників “поклали” в коридорі, третій встиг вистрибнути у розбите вікно і розчинитися в темряві саду.
— Периметр зачищено! — пролунав голос начальника охорони. — Пане полковнику, ви цілі?