У зруйнованому холі будинку панував хаос. Поліцейські рації шипіли, криміналісти фотографували дірку в стіні, через яку викрали Максима. Агент Марія, намагаючись перекричати шум, віддавала накази по телефону:
— Перекрити всі виїзди з Вишгорода! Підняти “пташок” у повітря! Мені потрібен кожний чорний мікроавтобус у радіусі десяти кілометрів!
Андрій стояв посеред цього гармидеру абсолютно нерухомо. Його погляд був спрямований у нікуди, але мозок працював на шалених обертах.
— Відміни перехоплення, — тихо сказав він.
Марія завмерла з телефоном біля вуха.
— Що? Андрію, вони вивозять твого сина! Кожна хвилина на вагу золота!
— Вони професіонали, Маріє. Вони змінили машину за два квартали звідси. Вони знають наші протоколи реагування і будуть їх оминати. Якщо ми піднімемо шум, Волков може запанікувати. А мені потрібен Максим живим.
Він підійшов до свого розбитого столу в кабінеті, відсунув уламки монітора і дістав із сейфа ноутбук, який дивом вцілів.
— Ти пропонуєш просто чекати їхніх інструкцій? — Марія не вірила своїм вухам.
— Ні. Я пропоную не грати за їхніми правилами.
Андрій відкрив програму, якої не було в стандартному наборі спецслужб. На екрані з’явилася детальна карта Києва та області.
— Пам’ятаєш годинник, який я подарував Максиму на день народження? — запитав він, вводячи складний пароль.
— Той масивний, у стилі “мілітарі”? Ти казав, що він протиударний.
— Не тільки. Там вмонтовано автономний GPS-маячок з незалежним живленням. Він не фонить, не визначається звичайними сканерами, бо вмикається лише за моїм сигналом. Я ніколи не казав про це Максиму, щоб він не почувався під ковпаком.
Марія з подивом подивилася на колегу:
— Ти поставив трекер на власного сина?
— Це моя робота — передбачати найгірше. І сьогодні “найгірше” сталося.
Андрій натиснув клавішу Enter. Програма на секунду зависла, а потім на карті з’явилася червона точка, що пульсувала.
— Є сигнал! — видихнув він. — Вони рухаються. Північний міст, лівий берег. Швидкість 80 км/год.
Він схопив тактичний жилет і перевірив магазини до пістолета.
— Вони їдуть у промзону на Дарниці. Там купа покинутих цехів і старих складів. Ідеальне місце, щоб сховати дитину і чекати на викуп.
— Я збираю групу захоплення, — Марія вже набирала номер командира спецназу.
— Ні, — Андрій перехопив її руку. — Ніякого спецназу. Ніяких сирен. Волков виставив спостерігачів. Якщо він побачить кортеж “Альфи”, він уб’є Максима ще до того, як ми виб’ємо двері.
— Ти не підеш один, Андрію. Це самогубство.
— Я не один. Я з тобою. І мені потрібні “Сова” і “Технік”. Тільки ми четверо. Тиха операція.
Марія вагалася секунду, дивлячись у його очі, повні холодної люті. Потім кивнула.
— Добре. Я за кермом.
Через сорок хвилин непримітний цивільний бус зупинився на околиці промзони. Це був похмурий район: іржаві паркани, розбитий асфальт, скелети недобудованих заводів, що височіли в нічному небі як привиди радянського минулого.
— Точка на місці, — прошепотів Андрій, дивлячись на планшет. — Старий цех заводу залізобетонних конструкцій. Об’єкт 17. Сигнал не рухається вже двадцять хвилин.
“Сова”, найкращий снайпер їхнього підрозділу, вже розкладав гвинтівку на даху сусіднього гаража.
— Бачу рух на периметрі, — пролунав його голос у навушнику. — Двоє вартових біля центральних воріт. Ще один на даху цеху, курить. Схоже, вони розслаблені. Чекають, що ти принесеш файли через парадний вхід.
— Скільки всередині?
— Тепловізор не бере стіни, надто товстий бетон. Але судячи з охорони зовні, всередині щонайменше п’ятеро. Плюс Волков.
Андрій вивчив схему будівлі, яку “Технік” вивів на екран.
— Я не піду через вхід. Вони чекають мене там.
Він провів пальцем по синій лінії на карті комунікацій.
— Теплотраса. Вона йде під землею прямо в підвал цеху. Вхідний люк за триста метрів звідси, у кущах.
— Там же вузько, брудно і, ймовірно, заміновано, — зауважила Марія.