Ранок п’ятниці почався для Максима з відчуття, ніби він йде не до школи, а на вирішальний іспит. Він прокинувся раніше будильника, сподіваючись, що батько не передумав.
Але Андрій Бондар не передумав.
Коли Максим спустився на кухню, він завмер на порозі. Замість звичної фліски та зручних штанів, батько був одягнений у бездоганний темно-синій костюм, який сидів на ньому як влитий. Біла сорочка, стримана краватка — він виглядав не як водій чи охоронець, а як людина, що приймає рішення державного рівня.
На столі лежала шкіряна папка і посвідчення на ланцюжку, якого Максим ніколи раніше не бачив.
— Це твоя перепустка в Центр? — потягнувся хлопець.
Андрій м’яко, але швидко перехопив його руку.
— Так. І вона залишається зі мною.
Він постійно поглядав на годинник, наче звіряв час із невидимим таймером.
— Їж швидше. Виїжджаємо рівно о 08:40.
Коли вони сіли в машину, телефон Андрія коротко завібрував. Він глянув на екран, кивнув сам собі і завів двигун.
— Тату, ти якийсь інший сьогодні, — тихо сказав Максим, коли вони виїхали на проспект.
— Я просто зосереджений.
— Ти сердишся на Олену Василівну?
— Не серджуся, — спокійно відповів батько, не відриваючи погляду від дороги. — Але я дуже не люблю, коли мого сина називають брехуном.
Під’їжджаючи до ліцею “Ерудит”, Максим помітив дещо дивне. На протилежному боці вулиці, де зазвичай паркувалися батьки, стояли три чорні позашляховики Toyota Land Cruiser з тонованими вікнама. Біля них стояли міцні чоловіки в цивільному, але з характерними “пружинками” навушників у вухах. Незважаючи на похмурий ранок, вони були в сонцезахисних окулярах.
— Тату, хто це?
Андрій кинув побіжний погляд у дзеркало заднього виду.
— Колеги.
— Навіщо вони тут?
— Група підтримки, — коротко відповів він, заїжджаючи на гостьову парковку.
У холі ліцею панувала звична метушня. Батьки в дорогих брендах віталися одне з одним, обговорюючи останні новини бізнесу та політики. Максим побачив батька Артема, пана Коваленка, який голосно розповідав комусь по телефону про тендери.
Вони підійшли до стійки реєстрації. Охоронець, який зазвичай ліниво кивав головою, побачивши Андрія, раптом випростався. Андрій мовчки показав розгорнуте посвідчення. Очі охоронця округлилися. Він миттєво натиснув кнопку турнікета.
— Проходьте, пане… пане полковнику. Раді вас бачити.
— Дякую, — кивнув Андрій. — Нам у 112-й кабінет.
Поки вони йшли коридором, Максим помічав, як змінюються погляди людей. Упевнена хода батька, його постава та ледь помітний, але важкий погляд змушували людей інстинктивно поступатися дорогою.
— Чому всі так дивляться? — прошепотів Максим.
— Люди відчувають силу, навіть якщо не розуміють її природи, — відповів батько.
Біля дверей кабінету вже зібралися батьки. Олена Василівна стояла в центрі, сяючи у своїй найкращій блузці. Вона саме сміялася над жартом мами Діани, коли побачила Максима. Її обличчя скривилося в поблажливій посмішці, вона вже набрала повітря, щоб сказати щось уїдливе про “відсутнього тата”.
Але потім її погляд перемістився на чоловіка поруч із хлопчиком.
Вона побачила ідеальний костюм. Потім — холодний, пронизливий погляд. І нарешті — значок на лацкані піджака, який не продається в магазинах.
Усмішка сповзла з її обличчя, наче змита дощем.
— Олено Василівно, — голос Максима тремтів від тріумфу. — Це мій тато, Андрій Вікторович Бондар.