Андрій простягнув руку. Жест був ввічливим, але владним.
— Доброго дня. Багато чув про вас.
Вчителька механічно подала руку, її долоня була вологою.
— Пане Бондар… Я… Ми не очікували… Тобто, як чудово, що ви знайшли час.
— Я завжди знаходжу час для важливих речей, — Андрій легко стиснув її руку і відпустив. — Максим казав, що ви дуже цікавилися моєю роботою. Настільки, що ставили під сумнів його слова перед усім класом.
Олена Василівна зблідла. Фарба з її обличчя зникла так швидко, що вона здавалася хворою.
— Ну що ви… Діти іноді мають таку багату уяву… Я лише хотіла переконатися…
— Розумію, — перебив її Андрій. — Тепер ви переконалися?
— Так… Звісно…
Перш ніж вона встигла виправдатися, двері класу відчинилися, і всередину стрімко увійшов директор ліцею, пан Мельник. Він виглядав схвильованим, на лобі блищали краплі поту.
— О, Олено Василівно! — вигукнув він занадто гучно. — Я бачу, ви вже познайомилися з нашим почесним гостем!
Він повернувся до Андрія і ледь не вклонився:
— Андрію Вікторовичу, для нашого ліцею це велика честь. Мені дзвонили з Міністерства, попередили про ваш візит.
У класі запала тиша. Артем, який сидів за першою партою, відкрив рота. Батько Артема, пан Коваленко, примружив очі, оцінюючи ситуацію, і раптом шанобливо кивнув Андрію.
Директор жестом запросив Андрія до дошки.
— Шановні батьки, діти! У нас сьогодні особливий гість. Андрій Вікторович — провідний фахівець з питань національної безпеки. Він люб’язно погодився розповісти нам про важливість захисту інформації.
Андрій вийшов на центр. Він не потребував мікрофона — його спокійний голос заповнив кожен куток аудиторії.
— Дякую. Перш ніж почати, я хочу сказати, що пишаюся своїм сином, — він глянув на Максима, і хлопець відчув, як розправляються крила за спиною. — Він проявив стійкість у ситуації, де багато дорослих зламалися б.
Андрій обвів поглядом притихлих батьків і зупинився на Олені Василівні, яка намагалася стати непомітною біля шафи з підручниками.
— Я не можу говорити про деталі своєї роботи. Але я скажу так: безпека — це не паркани і не камери. Це люди. Люди, яких ви не помічаєте. Люди, яких ви можете вважати “простими водіями” або “персоналом”. Але саме вони стоять між вашим спокійним життям і хаосом.
— Упередження — це головний ворог безпеки, — продовжив він. — Коли ми судимо про книгу за обкладинкою, ми пропускаємо найважливіше. І це може коштувати нам усього.
Хтось із батьків незручно засовався на стільці.
Раптом Артем підняв руку.
— А ви… ви ловили шпигунів?
Ледь помітна усмішка торкнулася губ Андрія.
— Наше завдання — зробити так, щоб їм не було чого тут робити. Але так, іноді доводиться… діяти рішуче.
Він хотів продовжити, але раптом його телефон у внутрішній кишені піджака видав різкий, специфічний сигнал. Не дзвінок, а тривожну сирену.
Обличчя Андрія миттєво змінилося. Всі емоції зникли, залишився лише холодний розрахунок. Максим одразу впізнав цей вираз — так батько дивився на планшет вчора ввечері.
Він дістав телефон, глянув на екран і різко сховав його назад.
— Перепрошую, — його голос став жорстким, як метал. — Мені треба вийти. Пане директоре, на два слова. Негайно.
Директор, збліднувши, поспішив за ним у коридор.
Клас вибухнув шепотом.
— Ти бачив? — штурхнув Максима Сашко. — Твій тато — термінатор!
Але Максим не сміявся. Він дивився у вікно, де біля воріт школи раптом загорілися стоп-сигнали чорних джипів. Щось почалося.
У коридорі Андрій показав директору екран телефону. Там світився червоний напис: “ПЕРИМЕТР ПОРУШЕНО. КОД ЧОРНИЙ. ЕВАКУАЦІЯ НЕМОЖЛИВА”.
— Що це означає? — прошепотів директор.
— Це означає, що ми заблоковані, — тихо сказав Андрій. — У школі є стороння група. І вони прийшли не за атестатами.
— Що робити? Викликати поліцію?
— Поліція вже їде, але вони не встигнуть. Я беру командування на себе. Оголошуйте “навчальну” тривогу. Всі діти мають залишатися в класах, двері зачинити на замок. Жодної паніки. Ви мене зрозуміли?
У цей момент двері школи відчинилися, і всередину увійшла жінка в діловому костюмі. Максим упізнав її — це була та сама “перехожа”, що фотографувала школу вчора. Вона підійшла до Андрія, і вони обмінялися короткими кивками.
— Гроза на зв’язку, — тихо сказала вона. — Периметр під контролем, але всередині є “кроти”.
— Знаю, — відповів Андрій. — Я повертаюся до сина. Починаємо.