Гучномовець на стіні класу ожив із характерним тріском. Голос директора Мельника звучав напружено, хоч він і намагався зберігати спокій:
— Увага! Оголошується код “Синій”. Повторюю: код “Синій”. Це не навчальна тривога, але просимо зберігати спокій. Всім учням та вчителям залишатися в кабінетах. Двері зачинити зсередини. До вікон не підходити.
У класі миттєво здійнявся шум. Батьки, які звикли вирішувати проблеми дзвінками “потрібним людям”, почали хапатися за телефони.
— Що за “код Синій”? — обурився батько Артема, пан Коваленко. — Я плачу за навчання п’ять тисяч доларів на місяць не для того, щоб сидіти під замком! Я зараз наберу начальника районної поліції…
Він підніс телефон до вуха, але за мить його обличчя витягнулося.
— Немає зв’язку. Що за чорт?
Інші батьки теж почали перевіряти свої гаджети.
— “Тільки екстрені виклики”, — злякано прошепотіла мама Діани. — Вони що, поставили глушилки?
Андрій, який на секунду повернувся до класу перед тим, як вийти, спокійно, але владно підняв руку. Тиша настала миттєво.
— Панове, слухайте уважно. Зараз у школі працює група спеціального призначення. Зв’язок відключено заради вашої ж безпеки, щоб не здекорувати радіокеровані пристрої, якщо такі є.
— Які пристрої? Ви про що? — голос Олени Василівни зірвався на писк.
— Олено Василівно, зачиніть двері на ключ і опустіть жалюзі. Нікого не випускати і не впускати, крім мене або агента Марії. Це зрозуміло?
Вчителька, яка ще пів години тому дивилася на нього згори вниз, тепер кивала, як старанна учениця. Її руки тремтіли, коли вона повертала ключ у замку.
— Максиме, — Андрій подивився на сина. — Ти старший у групі. Слідкуй за порядком. Я скоро повернуся.
Максим кивнув, відчуваючи, як страх змішується з гордістю.
Андрій вийшов у коридор, де його вже чекала агент Марія (“Гроза”) у супроводі двох спецпризначенців у повному екіпіруванні, але без розпізнавальних знаків.
— Доповідь, — коротко кинув Андрій.
— Периметр під контролем. Ми перехопили сигнал активації. Це не просто злам, Андрію. У підвалі, біля серверної, спрацював датчик руху.
— Хто там може бути?
— За розкладом — перевірка лічильників від енергокомпанії. Але ми дзвонили в ДТЕК. У них немає нарядів на цю адресу сьогодні.
Андрій нахмурився.
— Фальшиві електрики. Класика. Скільки їх?
— Тепловізор показує трьох. Один у підвалі, двоє рухаються вентиляційними шахтами.
— Вони йдуть не за даними, Маріє. Вони йдуть за дітьми.
Андрій рушив до сходів, що вели у підвал. Рухи його були швидкими і безшумними. Він на ходу розстебнув піджак, щоб мати вільний доступ до кобури на поясі.
— Я беру підвал. Ти і група — перекрийте вентиляцію на другому поверсі. Не дайте їм дістатися до класів.
У підвалі школи пахло сирістю і старим бетоном. Андрій рухався в напівтемряві, орієнтуючись на ледь чутний шурхіт біля щитової. Біля дверей серверної стояв чоловік у синій робі з логотипом комунальної служби. Він возився біля замка, тримаючи в руках дивний електронний пристрій, схожий на сканер кодів.
— Заблукали? — тихо запитав Андрій, виходячи з тіні.
Чоловік здригнувся і різко обернувся. Це був не звичайний електрик. Його погляд був чіпким, холодним і оцінюючим. Він миттєво просканував Андрія, помітивши бойову стійку.
— Перевірка напруги, — буркнув він ламаною українською з помітним акцентом.
— Без заявки? І з військовим дешифратором у руках? — Андрій зробив крок уперед. — На землю. Руки за голову.
Замість того щоб підкоритися, “електрик” кинув дешифратор в обличчя Андрію і вихопив із кишені довгий, тонкий ніж. Він кинувся вперед, намагаючись скоротити дистанцію.
Це була помилка.
Андрій відхилився від удару з грацією боксера. Він перехопив руку нападника, використовуючи інерцію ворога проти нього самого. Різкий викрут кисті, удар ліктем у сонячне сплетіння — і ніж дзенькнув об бетонну підлогу. Андрій підсік ноги супротивника, і той важко впав, хапаючи ротом повітря.
За секунду Андрій вже притискав його коліном до підлоги, заламавши руки за спину.
— Хто замовник? — прошипів він на вухо диверсанту. — Волков?