Чоловік лише хрипів, намагаючись віддихатися.
Андрій натиснув сильніше на больову точку біля шиї.
— Я знаю, що ви тут не заради серверів. Кого ви мали забрати?
— Списки… — прохрипів нарешті диверсант. — У нас списки… Діти…
— Чиї діти?
— Твої… і генерала з Генштабу…
Андрій відчув, як холодок пробіг по спині. Це була цілеспрямована операція з викрадення для шантажу.
У цей момент у навушнику пролунав голос Марії:
— Андрію! У нас проблема нагорі. Один з “електриків” прорвався на другий поверх. Він біля кабінету 112.
Кабінет 112. Клас Максима.
Андрій не став чекати на підмогу. Він різким рухом пристебнув диверсанта наручниками до труби опалення, переконався, що той не зможе звільнитися, і рвонув до сходів. Він біг, перестрибуючи через дві сходинки, серце калатало не від втоми, а від страху за сина.
На другому поверсі панувала зловісна тиша, яку порушував лише звук важких кроків у кінці коридору. Андрій вилетів із-за рогу і побачив чоловіка у такій самій синій робі. Той стояв біля дверей класу, намагаючись зламати замок монтуванням.
— Відійди від дверей! — крикнув Андрій, вихоплюючи табельну зброю.
Чоловік обернувся. Побачивши пістолет, він зрозумів, що шансів немає. Він кинув монтування і підняв руки, але в його очах читався не страх, а розчарування.
— На коліна! — скомандував Андрій, наближаючись.
У цей момент двері класу відчинилися зсередини. На порозі стояла Олена Василівна. Вона була бліда як стіна, але в руках тримала важкий металевий глобус.
— Я… я почула шум… — прошепотіла вона, дивлячись на затриманого злочинця.
Андрій швидко скрутив другого диверсанта, передаючи його бійцям “Альфи”, які саме підбігли коридором.
— Все гаразд, Олено Василівно, — сказав він, ховаючи зброю. — Ви вчинили сміливо. Але наступного разу краще не відчиняйте двері.
Вчителька важко осіла на стілець біля входу, все ще стискаючи глобус.
— Вони справді прийшли за дітьми? — запитала вона тремтячим голосом.
— Так, — чесно відповів Андрій. — Але вони не врахували одного.
— Чого?
— Що сьогодні “Відкритий урок”, — Андрій ледь помітно посміхнувся.
Він зайшов у клас. Діти сиділи під партами, як він і вчив Максима. Батьки тулилися біля стін.
— Все скінчилося, — оголосив він спокійним голосом. — Загрозу ліквідовано. Можете виходити.
Максим виліз з-під парти першим. Він підбіг до батька і міцно обійняв його.
— Ти їх усіх переміг? — запитав він пошепки.
— Ми з колегами просто провели роз’яснювальну роботу, — підморгнув Андрій.
Але Андрій знав: це ще не кінець. У підвалі диверсант згадав прізвище Волкова. А це означало, що старий ворог Андрія, російський агент-куратор, який мав бути мертвим або у в’язниці, зараз у Києві. І він почав полювання на найдорожче.
— Маріє, — сказав Андрій у мікрофон, гладячи сина по голові. — Готуй групу евакуації. Ми вивозимо Максима і дружину в безпечне місце. І знайди мені все на Віктора Волкова. Він у місті.