Після тієї фатальної операції, коли лікар виніс невтішний вирок, Олена занурилася у важку депресію. Вона тижнями лежала в ліжку, дивлячись у стелю, і відмовлялася жити далі. Андрій, треба віддати йому належне, тоді не покинув її. Він відчував провину.
Він навіть приніс додому маленьке кошеня, щоб хоч якось розрадити дружину. Це спрацювало — пухнастий клубочок змусив Олену вперше за місяць усміхнутися. Але й тут доля зіграла злий жарт: у Андрія виявилася сильна алергія на шерсть, про яку він раніше не знадва. Він почав задихатися, очі сльозилися, і кошеня довелося віддати знайомим. Це стало ще одним ударом для Олени, хоча вона й намагалася не показувати виду.
Щоб остаточно витягнути дружину з прірви, Андрій повіз її у відпустку до Туреччини, у Мармарис. Зміна обстановки, море та сонце зробили свою справу. Олена змирилася. Вона прийняла той факт, що своїх дітей у неї ніколи не буде.
За п’ятнадцять років шлюбу вони більше жодного разу не говорили про той випадок. Жили для себе: кар’єра, подорожі, ремонт у новій квартирі на Оболоні. Олена з головою поринула в роботу — вона обожнювала своїх учнів у початковій школі. Чужі діти стали для неї розрадою, і з часом вона навіть почала вважати себе щасливою.
Але був один нюанс. Двічі на рік їй снився один і той самий кошмар: дитячий плач десь у темряві. Уві сні вона бігла на звук, шукала своє ненароджене маля, але знаходила лише порожнечу. Прокидалася в холодному поту, серце калатало… Потім наставав ранок, і буденні клопоти стирали нічний жах.
І ось тепер, сидячи на кухні перед мискою з невикористаним тістом, Олена зрозуміла: її ілюзія щастя розбилася вщент.
Андрій хоче “нормальну сім’ю”. А вона — “валіза без ручки”.
Телефонний дзвінок вирвав її з думок. Телефонувала мама.
— Оленко, доню, ти завтра приїдеш до нас? Я вже й вареників наліпила, батько чекає, — голос мами звучав так тепло, по-домашньому.
Олена ледве стримала ридання.
— Мамо… — вона прокашлялася, намагаючись надати голосу бадьорості. — Звісно, матусю. Тобто… знаєш, я, мабуть, не приїду завтра.
— Чому? Щось трапилося? — стривожилася Наталя Андріївна. — Ти захворіла?
— Ні-ні, все добре. Просто… ми з Андрієм вирішили побути удвох, сходити кудись. Може, в кіно чи в ресторан. Давно нікуди не вибиралися. Ти ж не образишся?
— Та що ти, доню! Це ж чудово! — зраділа мама. — Батькові краще, він навіть допомагав мені сьогодні на кухні. Відпочивайте, вам, молодим, треба час для себе. А то ти все вихідні з нами проводиш. Андрій, мабуть, бурчить?
— Трохи є, — збрехала Олена. — Ну, тоді до наступного тижня?
— Так, цілую.
Поклавши слухавку, Олена відчула себе ще гірше. Брехати мамі було нестерпно. Але сказати правду сьогодні вона не могла. Батько тільки-но почав одужувати після серцевого нападу, і новина про розлучення могла його добити.
Цієї ночі кошмар повернувся. Дитячий плач, темний коридор, відчуття безвиході. Олена прокинулася о другій ночі й більше не стулила очей. Вона блукала порожньою квартирою, де кожна річ нагадувала про Андрія: його чашка на столі, забута краватка на спинці стільця…
Ранком неділі вона заварила міцну каву, намагаючись привести себе до ладу. Очі опухли від сліз. У понеділок до школи — як вона покажеться учням у такому стані?
Близько десятої ранку телефон задзвонив знову. На екрані висвітилося: “Ганна Леонідівна”. Свекруха.
— Доброго ранку, Оленочко, — проспівала свекруха. — Я щось не можу додзвонитися до Андрійка. Він не зайнятий? Дай йому трубочку.
Олена глибоко вдихнула.
— Андрія немає вдома, Ганно Леонідівно.
— Як немає? Неділя ж, ранок. Де ж він?
— Андрій не ночував удома, — сказала Олена, вирішивши, що приховувати правду від матері чоловіка немає сенсу.
— Не ночував? Олено, не лякай мене. Ви що, посварилися?
— Ми розходимося, Ганно Леонідівно. У вашого сина є інша жінка. Її звати Аліна. Він зустрічається з нею вже рік. Вчора я про все дізналася, і Андрій пішов.
У трубці запала тиша. Потім свекруха розгублено промовила:
— Інша жінка? Аліна? Не може бути… Мій Андрійко? Та він же… Олено, може, це помилка? Може, інтрижка? Чоловіки такі, ти ж знаєш. Може, не варто рубати з плеча? Ви ж п’ятнадцять років разом!
— Це не інтрижка. Він хоче сім’ю. Хоче дітей. Сказав, що зі мною живе лише з жалю.
— Ох… — зітхнула Ганна Леонідівна, і тон її змінився. З розгубленого він став співчутливо-повчальним. — Погані новини, звісно. Мені дуже шкода, Олено. Але… не хочеться сипати сіль на рану, та, мабуть, причина всьому — відсутність дітей.
— Я не хочу про це говорити, — різко обірвала її Олена.
— Звісно-звісно. Ти ж знаєш, я до тебе добре ставлюся. Але чоловікові потрібен спадкоємець. Я спробую йому додзвонитися. Тримайся там.
Розмова залишила неприємний осад. “Причина — відсутність дітей”. Ніби Олена була в цьому винна сама, без участі Андрія.
Через годину в замку повернувся ключ. Олена здригнулася. Увійшов Андрій. Виглядав він пом’ятим і винним.
— Привіт, — кинув він, не дивлячись їй в очі. — Я за речами. Документи треба забрати, зарядку до ноута… І дещо з одягу.
— Твоя мама дзвонила, — сухо сказала Олена. — Я їй усе розповіла.
— Я знаю. Вже говорив з нею. Вона, звісно, в шоці, але… Ладно.
Він пройшов до кімнати, почав кидати речі в спортивну сумку. Олена стояла у дверях, спостерігаючи за тим, як він пакує своє життя, щоб винести його з їхнього дому.
Андрій закрив сумку, сів на край ліжка і подивився на дружину.