— Олено, я сьогодні вночі багато думав. Я не хочу бути остаточним негідником. Ця квартира… вона залишається тобі.
Олена здивовано підняла брови.
— Квартира? Але ж ми купували її разом, хоча більшість грошей була твоя. Це трикімнатна на Оболоні, вона коштує шалених грошей.
— Я так вирішив. Це буде справедливо. Компенсація… за все. Я собі зароблю, а нам з Аліною я поки зніму житло. Потім візьму іпотеку. Я не хочу, щоб ти залишилася на вулиці чи ділила зі мною ложки-вилки.
— Дякую за шляхетність, — гірко всміхнулася Олена. — Відкупляєшся від совісті?
— Вважай як хочеш. Але документи на квартиру переоформимо на тебе.
Коли двері за ним зачинилися вдруге, Олена відчула, що стіни квартири почали на неї тиснути. Тут усе кричало про їхнє минуле життя. Диван, який вони обирали разом, штори, картини… Їй стало нічим дихати.
Вона швидко вдягнулася, навіть не подивившись у дзеркало, і вибігла на вулицю.
Був теплий жовтень. Київська осінь цього року була неймовірною: дерева вкриті золотом, повітря прозоре й свіже. Олена пішла на Оболонську набережну. Вона йшла вздовж Дніпра, не помічаючи ні краси навколо, ні людей, що гуляли з дітьми та собаками.
В голові крутилося: “Як жити далі?”.
Вона думала про свою помилку в молодості. Якби не той аборт, зараз у неї була б дитина-підліток. Вона не була б самотня, навіть якби Андрій пішов.
Занурена в думки, Олена звернула на проспект Володимира Івасюка (колишній Героїв Сталінграда). Вона підійшла до пішохідного переходу і, не глянувши на світлофор, ступила на “зебру”.
Вереск гальм розірвав тишу.
Білий позашляховик зупинився буквально за пів метра від її ніг. Олена відсахнулася, серце вистрибувало з грудей.
З машини вискочив чоловік років сорока.
— Ви що, з глузду з’їхали?! — закричав він на емоціях. — Червоне ж світло! Життя набридло?
Олена стояла, заціпеніла від жаху.
— Вибачте… — ледве прошепотіла вона. — Я… я задумалася. Не помітила.
Чоловік, побачивши її перелякане обличчя і повні сліз очі, миттєво змінив гнів на милість.
— Господи… З вами все гаразд? Я не зачепив вас?
— Ні, все добре. Вибачте, — повторила вона, намагаючись опанувати тремтіння в руках.
Водій підійшов ближче. Це був високий, приємної зовнішності чоловік із втомленим поглядом.
— Ви така бліда. Може, вам води? Чи підвезти додому? Виглядаєте так, наче у вас сталося якесь лихо.
— Нічого не сталося. Дякую. Я піду.
Олена розвернулася і швидко пішла геть, не чекаючи відповіді.
— Обережніше наступного разу! Бережіть себе! — крикнув їй услід незнайомець.
Олена ще довго йшла, відчуваючи, як тремтять коліна. Вона ледь не загинула. Тільки цього не вистачало батькам — ховати єдину доньку.
“Треба взяти себе в руки. Життя не закінчилося”, — наказала вона собі.
Від стресу раптом страшенно захотілося їсти. Олена зрозуміла, що з учорашнього дня нічого не їла, крім ранкової кави. Вона зайшла в перше-ліпше кафе з затишною назвою “Круасан”. Замовила салат із лососем (Андрій терпіти не міг рибу, тому вдома вона її майже не готувала) і апельсиновий сік.
Поки чекала замовлення, набрала маму.
— Мам, це я.
— Оленко? Ти ж казала, ви в кіно підете.
— Мамо… приховувати немає сенсу. Ми з Андрієм розлучаємося. Він пішов до іншої.
— Що?! — в голосі матері був шок. — Ах він негідник! От же стерво!
— Мам, тільки татові поки обережно скажи. Не хвилюйся за мене, я впораюся. У мене є робота, є ви. Я витримаю.
— Звісно витримаєш, доню! Ти в мене сильна. А він ще пошкодує!
Поговоривши з мамою, Олені стало легше. Підтримка рідних — це як фундамент, який не дає впасти, коли стіни руйнуються.
Олена з апетитом з’їла салат. Коли вона вже розплатилася і вставала з-за столика, то почула знайомий голос:
— Знову ви?
Вона підняла очі. Перед нею стояв той самий чоловік, що ледь не збив її годину тому. Він тримав у руках великий паперовий пакет із випічкою.
— Так, це я, — зніяковіло всміхнулася Олена. — Світ тісний.
— Бачу, вам уже краще. Рум’янець з’явився.
— Дякую. Трохи оговталася.
— Це добре. Я тут часто купую булочки з корицею. Мої діти їх обожнюють. Рекомендую, якщо любите солодке.
— Дякую, візьму до уваги. Хоча я зазвичай сама печу.
— Щасливі ваші близькі, — усміхнувся чоловік. — Ну, гарного вам дня. І дивіться на світлофори!
— Обіцяю, — кивнула Олена.
Вона вийшла з кафе і подумала: “У нього діти… Щасливий чоловік”.
Вона й не здогадувалася, що цей незнайомець, якого звати Ілля, теж проводжав її поглядом і думав про те, чому в такої гарної жінки такі невимовно сумні очі.