Минуло два тижні. Олена поступово звикала до думки, що тепер вона сама. Біль від зради вже не був таким гострим, він притупився, перетворившись на глуху тугу. Робота стала її порятунком. У школі вона забувала про все: перевірка зошитів, підготовка до уроків, гамірні перерви — це не давало часу на самоїдство.
Одного разу після уроків її покликала до себе директорка, Раїса Львівна. Це була мудра жінка за шістдесят, яка завжди ставилася до молодих вчителів із материнською турботою.
— Олено, заходь, сідай, — сказала вона, кивнувши на м’яке крісло біля свого столу. — Каву будеш?
— Ні, дякую, Раїсо Львівно.
— А я буду. І тобі раджу. Ти останнім часом сама не своя. Очі сумні, наче в тебе світ завалився. Може, поділишся? Чи це надто особисте?
Олена зітхнула. Приховувати щось від проникливої директорки було марно.
— По мені так помітно? — сумно усміхнулася вона.
— Дуже помітно. Раніше ти світилася, коли заходила в клас. А тепер… наче тінь. Що сталося?
— Я розлучаюся з чоловіком, — тихо промовила Олена. — У нього є інша.
— Чомусь я так і думала, — задумливо кивнула Раїса Львівна, помішуючи ложечкою цукор. — І що, це вже остаточно?
— Так. Я не зможу пробачити зраду. Він рік жив на дві сім’ї. Сказав, що зі мною був із жалю… через те, що я не можу мати дітей.
— Знаєш, Оленко, — директорка відклала ложечку і подивилася їй в очі. — Життя на розлученні не закінчується. Повір моєму досвіду. Я теж колись пройшла через це. Мій перший чоловік покинув мене з двома малими дітьми заради молодих ніг. Мені тоді здавалося, що це кінець світу.
— І як ви впоралися?
— Робота врятувала. А через два роки я зустріла свого нинішнього чоловіка. Ми разом уже двадцять сім років, живемо душа в душу. Він моїх дітей виховав як рідних, тепер онуків бавить. Тож не став на собі хрест. Тобі тільки тридцять чотири. Це не трагедія, це — початок нового шляху. Значить, не твій це був чоловік. Не по долі.
Ця розмова трохи підбадьорила Олену. Але випробування ще не закінчилися.
Андрія вона не бачила, він з’являвся у квартирі, коли її не було вдома, щоб забрати решту речей. Олена все чекала, коли ж вони подадуть заяву на розлучення, але він мовчав. Зате одного вечора зателефонувала свекруха.
— Оленочко, привіт, — голос Ганни Леонідівни був підозріло лагідним. — Як ти там? Я ж за тебе хвилююся, ти мені як донька стала за ці роки.
— Дякую, Ганно Леонідівно, я в порядку. Працюю, звикаю.
— А Андрійко нічого не казав про розлучення?
— Поки що мовчить.
— Зрозуміло… Олено, я тут дзвоню тобі з однієї делікатної справи. Не знаю, як і почати, щоб не образити.
Олена напружилася.
— Кажіть як є. Після того, як ваш син назвав мене «валізою без ручки», мене вже важко чимось образити.
— Він так сказав? — ахнула свекруха. — Ну, це він, звісно, не правий. Гарячкує хлопець. Але слухай… Андрій сказав мені, що залишив тобі квартиру на Оболоні. Це так?
— Так, це було його рішення.
— Оленочко, ти не подумай, я не проти. Я розумію, він відчуває провину. Але… ти ж знаєш ціни на нерухомість у Києві. Андрій зараз знімає якусь комірчину з Аліною. А вона… ну, ти розумієш, вона молода, хоче дитину. Їм потрібне житло.
— Я рада за них, — холодно відповіла Олена. — І що ви пропонуєте?
— Я пропоную вчинити по справедливості! — голос свекрухи став твердішим. — Ти одна житимеш у трикімнатній квартирі з євроремонтом? Це несправедливо. Твоєї зарплати вчительки не вистачить навіть на комуналку взимку! А цю квартиру купував Андрій. Було б чесно продати її й поділити гроші. Я вже говорила зі знайомим рієлтором, за вашу квартиру можна взяти дуже хорошу суму в доларах. Тобі вистачить на хорошу «однушку» десь у спальному районі, а Андрій додасть і купить житло для нової сім’ї.
— Ось як, — гірко всміхнулася Олена. — З цього й треба було починати, Ганно Леонідівно. До чого ці розмови про «доньку»?