— Ну, я ж справді переживаю! Але Андрій — мій син. У нього будуть діти. А в тебе… ну, сама розумієш. Тобі багато не треба.
Олена більше не могла слухати це лицемірство. Вона попрощалася і поклала слухавку.
Їй було огидно. Але, посидівши в тиші порожньої квартири, вона раптом зрозуміла одну річ: свекруха має рацію. Не в тому, що Олені “багато не треба”, а в тому, що вона сама не хоче тут жити.
Ця квартира стала для неї мавзолеєм їхнього шлюбу. Кожен куток нагадував про Андрія, про їхні плани, про ілюзію щастя. Вона тут задихалася.
До того ж, комунальні платежі за елітне житло справді “з’їдять” половину її вчительської зарплати.
“Мені не потрібен цей атракціон небаченої щедрості”, — вирішила Олена. — “Я почну все з чистого аркуша”.
Вона взяла телефон і набрала Андрія.
— Привіт, — відповів він насторожено. — Щось сталося?
— Сталося. Ми більше не сім’я. Завтра йдемо подавати заяву на розлучення. Я хочу поставити крапку.
— Добре, я згоден. Я відпрошуся з роботи після обіду.
— І ще, Андрію… Давай продамо квартиру.
— Чому? — здивувався він. — Я ж сказав, вона твоя. Це моя спокута за…
— Мені не потрібна твоя спокута, — перебила його Олена. — Я не хочу тут жити. І не хочу нічого від тебе. Продамо, поділимо гроші, і я куплю собі своє, власне житло. Де не буде твого духу.
У слухавці запала тиша, а потім Андрій із полегшенням видихнув:
— Якщо чесно… Мама і Аліна вже весь мозок мені виїли через цю квартиру. Але я не хотів забирати назад своє слово. Дякуй тобі, Олено. Ти… ти дивовижна жінка. Пробач мені за все.
— Не треба компліментів, Андрію. Прибережи їх для нової дружини. Я це роблю не для тебе, а для себе.
Через місяць їх офіційно розлучили. Дітей та майнових суперечок не було, тому все пройшло швидко через РАЦС.
Знайомий рієлтор свекрухи спрацював оперативно. Квартиру на Оболонській набережній купив заможний бізнесмен із Житомира для своєї доньки-студентки, яка вступила до Могилянки. Він навіть не торгувався, аби тільки залишили всі меблі та техніку.
Олена забирала з квартири лише особисті речі, одяг та ноутбук. Андрій теж хотів забрати дорогу кавомашину та плазму, але Аліна влаштувала істерику: вона заявила, що хоче все нове і не користуватиметься “мотлохом колишньої”.
Одного разу, приїхавши забрати останні коробки, Олена несподівано зіткнулася у квартирі з Андрієм та його новою пасією. Аліна прийшла “подивитися на хороми”, які вони втратили.
Олена увійшла до вітальні й побачила дівчину, що хазяйновито розглядала штори. Це була та сама Аліна: типова “інстаграмна” красуня з накачаними губами, нарощеними віями та довгим штучним волоссям.
— Ну, смак у твоєї колишньої так собі, — гидливо скривилася Аліна, звертаючись до Андрія. — Якийсь “совок”. Я б усе тут зробила інакше.
— Скоро у вас буде така можливість, — голосно сказала Олена. — У своїй квартирі зробите все, як забажаєте. А тут господинею була я.
Аліна здригнулася і зміряла Олену зневажливим поглядом. Вона явно хотіла щось відповісти, але, зустрівшись із холодним та спокійним поглядом Олени, промовчала.
— Я не знав, що ти прийдеш, — зніяковів Андрій.
— Я лише заберу одяг із шафи і піду.
— Тобі допомогти? Може, підвезти? Ти ж із сумками.
— Мене таксі чекає біля під’їзду, — відрізала Олена.
Вона швидко зібрала речі. Виходячи, почула обурений шепіт Аліни:
— Ти що, підвозити її зібрався? Вона тобі ніхто!
— Не ревнуй, це просто ввічливість… — виправдовувався Андрій.
Олена грюкнула дверима.
Вона вийшла з під’їзду, вдихнула прохолодне київське повітря і всміхнулася. Вона була вільною. Квартира продана, гроші поділені. Тепер вона може купити собі затишне житло і почати жити для себе.
Олена тимчасово переїхала до батьків на Русанівку. Мама з татом зустріли її з розпростертими обіймами.
— Живи скільки треба, доню! Нам веселіше буде.
У Олени на рахунку була солідна сума в доларах — її частка від продажу елітної нерухомості плюс особисті заощадження, які вона робила роками (Андрій оплачував побут, тож свою зарплату вона часто відкладала). Тепер вона могла дозволити собі гарну квартиру в новобудові.
Вона звернулася до рієлтора Марини, контакт якої їй дала Раїса Львівна. Марина виявилася веселою, енергійною дівчиною її віку, і вони швидко знайшли спільну мову.
— Отже, Олено, дивись, — щебетала Марина, гортаючи варіанти на планшеті. — Є два чудові варіанти. Одна “однушка” біля твоєї школи, але там “бабусин ремонт”, треба все міняти. А друга — на Виноградарі, у новому ЖК “Варшавський”. Там трохи далі, зате ремонт — цукерочка! Заходь і живи. Тільки десятий поверх.
— Давай подивимося обидві, — погодилася Олена.
У суботу вони поїхали на перегляд. Друга квартира, та, що з ремонтом, сподобалася Олені більше. Але вона все ще вагалася.
— Думай, — сказала Марина. — Це серйозна покупка. Тобі тут жити.
Після перегляду вони вирішили перекусити. Марина завезла їх у невелике, затишне кафе на Подолі.
— Слухай, я така голодна, як вовчиця! — сміялася Марина. — Зранку тільки каву випила.
Вони замовили обід і розговорилися. Марина розповіла про свою родичку, яку чоловік покинув без копійки.
— Уявляєш, вигнав із квартири, бо все на нього було записано. Тепер Катя живе з батьками на розкладачці. Жах! А ти молодець, що своє забрала.
— Так, мені пощастило, що Андрій не став судитися, — кивнула Олена. — Хоча його мама дуже наполягала, щоб мені менше дісталося.
— А чому розлучилися, якщо не секрет?
— Зрада. Класика жанру. Секретарка, молодша на десять років, “хочу спадкоємця”…
— От же ж козли! — зітхнула Марина. — Знаєш, я іноді думаю, що краще бути самій, ніж таке пережити.
Офіціант приніс замовлення. Олена піднесла виделку до рота, як раптом почула знайомий, до болю неприємний голос. Вона озирнулася і заклякла: за сусідній столик сідали дві жінки. Ганна Леонідівна та Анжела, молодша сестра Андрія.
Олена спробувала відвернутися, сховавшись за меню, але було пізно. Свекруха її помітила.
— О! Які люди! — голосно вигукнула Ганна Леонідівна і, не питаючи дозволу, підійшла до їхнього столика. — Здрастуй, Оленочко. Не очікувала тебе тут побачити. Ми з Анжелою якраз по магазинах ходили, вирішили кави попити.
Олена ввічливо привіталася, хоча всередині все кипіло.
— Ти чудово виглядаєш. Гроші чоловіка пішли на користь? Квартиру вже купила? — єхидно поцікавилася колишня свекруха.
— Придивляюся, Ганно Леонідівно. Грошей вистачає, дякую за турботу.
— Ну-ну. Добре, що послухала мене і продала ту квартиру. Андрійко хоч нормальною людиною почувається, купив машину нову, Аліночку на море повіз. До речі, у нас радість! Аліна вагітна! Скоро в мене буде онук! — вона переможно подивилася на Олену. — Ой, вибач, тобі, напевно, неприємно це чути. Ти ж у нас… безплідна.
Це був удар нижче пояса. Олена зблідла, стиснувши виделку так, що побіліли кісточки пальців. Хотілося виплеснути цій жінці в обличчя гарячий чай.
Але тут втрутилася Марина. Вона, як виявилося, уважно слухала всю розмову.
— Жінко, перепрошую! — раптом голосно сказала Марина, дивлячись на Ганну Леонідівну з професійною рієлторською усмішкою. — Я вас упізнала!
— Мене? — розгубилася свекруха. — Ми знайомі?
— Ще б пак! Я вас бачила минулого тижня в психоневрологічному диспансері на Фрунзе! Ви в черзі до психіатра такий скандал влаштували! Кричали, що у вас роздвоєння особистості й манія переслідування!
У кафе запала тиша. Люди за сусідніми столиками почали озиратися.
Ганна Леонідівна почервоніла як буряк.
— Що?! Що ви верзете?! Яка психлікарня?! Хамка!
— Та точно ви! — не вгамовувалася Марина. — І так само кричали! Лікарі вас ледве заспокоїли!
Анжела, сестра Андрія, підскочила до матері, хапаючи її за лікоть.
— Мамо, пішли звідси! Тут якісь неадекватні!
Вони швидко, майже бігцем, покинули кафе, забувши про своє замовлення.
Коли двері за ними зачинилися, Марина і Олена перезирнулися і вибухнули реготом.
— Марино! Ти що наробила? — сміялася Олена, витираючи сльози. — “Психоневрологічний диспансер”!
— А що? Не могла ж я дивитися, як ця гарпія тебе принижує. Треба було її заткнути. Вибач, якщо перегнула, але, здається, спрацювало!
— Спрацювало на всі сто! Дякую тобі! Ти справжня подруга!
Цей випадок остаточно зблизив жінок. Олена відчула, що життя дійсно налагоджується. Вона позбулася минулого, у неї з’явилася нова подруга і, можливо, скоро з’явиться новий дім.