— Укладали. І Денис підписав його, навіть не читаючи. — Я відкрила папку і розгорнула документ так, щоб вони обидва бачили текст. — Роздільний режим майна. Пам’ятаєте, що це означає?
Денис схопив папери тремтячими руками. Його очі гарячково бігали по рядках, намагаючись зрозуміти юридичну мову, яку він колись проігнорував.
— Заспокойся, Марин, — голос Віки втратив свою солодкість. — Навіть із контрактом… все, що нажито у шлюбі, ділиться. Це закон.
— Не у випадку, коли прописаний роздільний режим, Віко, — я тицьнула пальцем у пункт 3.2. — Ось тут. Чорним по білому: “Майно, набуте кожним із подружжя під час шлюбу, є його особистою приватною власністю”. Квартира оформлена на мене. Машина на мене. Рахунки на мене.
— Але це не може бути законно! — вигукнув Денис, привертаючи увагу сусідніх столиків. — Я там жив! Я платив за продукти!
— Ти купував їжу і заправляв машину, Денисе. А я платила дві тисячі доларів щомісяця за розстрочку, робила ремонт, оплачувала комуналку і страховки. Твоїх трьох тисяч гривень на ковбасу і хліб недостатньо, щоб претендувати на нерухомість вартістю чверть мільйона доларів.
Віка вихопила у нього папку, шукаючи порятунок.
— А утримання? Ти заробляєш у п’ять разів більше! Ти маєш його підтримувати, у нього тимчасові труднощі!
Я розсміялася. Це був щирий, чистий сміх полегшення.
— Пункт 5. Відмова від утримання. “Сторони домовляються, що у разі розірвання шлюбу жодна зі сторін не має права на аліменти від іншої сторони”. Денис здоровий чоловік, хай працює.
— Я не знав, що підписую! — закричав Денис. — Ти мене обдурила!
— Обдурила? Денисе, ми були у нотаріуса. Тобі все пояснили. Ти сказав: “Мені все одно, давай швидше”. Є свідки. Є запис у реєстрі.
Вираз обличчя Віки змінився з розгубленості на жах.
— Тобто… він нічого не отримає?
— Нічого. Нуль. Дірку від бублика. Денис виходить із цього шлюбу з тим самим, з чим прийшов: зі своїми кредитами, ігровою приставкою і одягом.
Денис закрив обличчя руками.
— Марино, бога ради… Ти не можеш так вчинити. У нас буде дитина. Мені треба її годувати.
— О, так, — я кивнула. — Тобі доведеться годувати дитину. З твоєї офіційної зарплати в автосалоні. До речі, скільки там у тебе “білими”? Тисяч п’ятнадцять-двадцять?
Вони мовчали.
— Аліменти на дитину в Україні — це святе, — продовжила я тоном шкільної вчительки. — Мінімум 25% від доходу на одну дитину. Якщо ти отримуєш, скажімо, 25 тисяч гривень, то 6 тисяч піде на дитину. Залишається 19 тисяч.
Я перевела погляд на Віку.
— Віко, скільки ти зараз заробляєш на фрілансі?
— Зараз… небагато. Криза, замовлень мало… Може, тисяч вісім, — пробурмотіла вона.
— Прекрасно. Отже, ваш сімейний бюджет на трьох — тебе, Дениса і немовля — складе десь 27 тисяч гривень. Оренда найпростішої “однушки” в Києві зараз — мінімум 10-12 тисяч плюс комуналка. Залишається… скільки? Тисяч 12 на їжу, памперси, ліки, проїзд?
Тиша за столом стала оглушливою. Навколо нас дзвеніли келихи, люди сміялися, а за цим столом руйнувалися ілюзії.
— Це… це неможливо, — прошепотів Денис. — Ми не витягнемо.