— Треба було думати про це раніше, — сказала я. — До того, як ти заліз у ліжко до моєї сестри. До того, як ви вирішили зробити мені “сюрприз” у ресторані. Ви думали, що я — ваша дійна корова. Що я буду платити за вашу зраду. Ви прорахувалися.
— Марино, — Віка спробувала зайти з козирів, сльози вже котилися по її щоках, — це ж твоя племінниця чи племінник! Це рідна кров! Ти не можеш кинути нас напризволяще!
— Рідна кров не спить із чоловіками своїх сестер, Віко. Ти хотіла мого чоловіка? Забирай. Він твій. Увесь, з усіма його боргами і зарплатою менеджера середньої ланки. Насолоджуйся.
Я встала, залишила на столі дві купюри по 500 гривень — рівно за мій келих вина.
— Рахунок оплатите самі. Звикайте жити по кишені.
— Марино, стій! — Денис схопився, перекидаючи стілець.
— Ні, Денисе. Це я стояла і чекала. Чекала тебе з роботи, поки ти розважався з моєю сестрою. Тепер твоя черга.
Я нахилилася до нього і прошепотіла:
— Можеш не проводжати. Мій адвокат зв’яжеться з тобою в понеділок. І так, судові витрати теж будуть на тобі.
Я вийшла з ресторану під звуки Вічиних ридань і лайки Дениса. Нічне повітря Києва ніколи не здавалося таким свіжим. Сівши у свою машину, я дозволила собі хвилину чистого тріумфу.
Мій телефон задзвонив. Це була Олена.
— Ну що? Як пройшла вистава?
— Краще за будь-який серіал на Нетфліксі, Олено. Ти б бачила їхні обличчя, коли дійшло до калькулятора.
— Марино, ти жорстока жінка. Мені це подобається. Подаємо в понеділок?
— Так. Подаваймо. Хочу бути вільною через 60 днів.
Я їхала додому вечірнім Києвом, повз сяючі вітрини і затори, і вперше за багато років відчувала, що моє життя належить тільки мені.
Наступні шість місяців пройшли як у тумані, але це був приємний туман оновлення. Розлучення пройшло на диво швидко. Денис навіть не намагався сперечатися в суді. Будь-який юрист, якому він показував наш контракт, просто розводив руками і казав: “Хлопче, ти підписав собі вирок. Радій, що вона не вимагає компенсації за моральну шкоду”.
Я офіційно стала вільною жінкою спекотного липневого ранку.
Через спільних знайомих і, звичайно ж, через маму, я дізнавалася новини про “молодят”. Це було схоже на спостереження за катастрофою поїзда в сповільненій зйомці.
Денис продовжував працювати в салоні, але продажі впали — ринок просів, бонуси скасували. Вони з Вікою спочатку зняли квартиру на лівому березі, дешевшу, але швидко зрозуміли, що навіть Троєщина їм не по кишені.
— Марино, їм дуже важко, — розповідала мама, намагаючись тиснути на жалість. — Віка на сьомому місяці, їй треба вітаміни, огляди у приватних клініках, а в них грошей ледве на їжу вистачає.
— Є державні поліклініки, мамо. Я там лікувалася все дитинство, і нічого, вижила.
— Ти стала такою черствою…
— Я стала реалісткою.
У вересні народилася Софія. Денис перевіз Віку з дитиною назад у Білу Церкву, до наших батьків. У їхній двокімнатній квартирі тепер жили четверо дорослих (мама, тато, Віка, Денис) і немовля. Денис щодня мотався на своїй старій машині до Києва на роботу — 90 кілометрів в один бік. Більша частина його зарплати йшла на бензин і амортизацію авто.
Я ж за цей час зробила квантовий стрибок. Звільнившись від емоційного і фінансового баласту, я закрила два величезні проєкти. Моя компанія виплатила мені річний бонус, якого вистачило б на ще одну квартиру в передмісті. Але я вирішила інвестувати в себе.
Я продала квартиру на стадії будівництва (з величезною націнкою, бо ціни на Печерську злетіли) і купила дворівневий пентхаус із готовим ремонтом та терасою на Подолі. Вид на Андріївську церкву і Дніпро щоранку нагадував мені про те, що я перемогла.
На свій 30-й день народження в грудні я влаштувала вечірку. Запросила колег, друзів, нових знайомих із бізнес-клубу. Стоячи на терасі з келихом просекко, я дивилася на вогні вечірнього Києва і відчувала глибоку вдячність.
Вдячність Денису за те, що він показав своє справжнє обличчя до того, як ми завели дітей. Вдячність Віці за те, що її жадібність врятувала мене від життя з брехуном. І найбільшу вдячність — тій 25-річній Марині, яка мала розум послухати адвоката і підписати той клятий папірець.
Але історія на цьому не закінчилася. Життя має дивне почуття гумору, і фінальний акорд пролунав звідти, звідки я не чекала — від мого батька.