Шедоу рвонув углиб території, пробираючись крізь дірку в паркані, що вела до зарослої лісосмуги за складами. Даринка ледве встигала за ним, міцно тримаючись за шлейку. Андрій та двоє патрульних бігли слідом, їхнє дихання було важким і уривчастим.
Повітря тут змінилося. Воно стало холоднішим, вологим, насиченим запахом прілого листя та небезпеки. Старі дерева спліталися гілками над головою, затуляючи залишки денного світла. Це було місце, де ніхто не гуляв. Місце, де ховали таємниці.
Шедоу раптом сповільнився. Він принюхався до землі, потім підняв голову до вітру, вуха нервово сіпалися.
— Він перевіряє перехресні запахи, — прошепотіла Даринка, витираючи піт з чола. — Він намагається відокремити слід вашого сина від чогось іншого.
Андрій нахмурився, переступаючи через повалене дерево.
— Чогось іншого? Що ти маєш на увазі?
Даринка завагалася, її пальці міцніше стиснули шлейку пса. Вона подивилася на Андрія знизу вгору.
— Я не сказала вам усього про Шедоу, — тихо промовила вона.
У Андрія всередині все стислося.
— Про що ти?
— Коли я його знайшла, він був не просто поранений. На ньому був жилет. — Її голос пом’якшав. — Справжній. Важкий брезент, металеві застібки і щось вишите збоку.
Андрій зупинився.
— Вишите?
Даринка кивнула.
— Літери. Вицвілі, розірвані, але їх можна було прочитати. «К-9».
Один із патрульних позаду ахнув.
— Військовий або поліцейський собака?
— Так, — Андрій важко видихнув. — Ти кажеш мені, що цей пес пройшов спецпідготовку?
Даринка повільно кивнула.
— Я зняла жилет, бо він плакав, коли носив його. Я відмила його рани. Але щоночі він прокидається від кошмарів. Він не довіряє дорослим. Ніколи. Але він ніколи не тікає від небезпеки.
Шедоу раптом завмер. З його грудей вирвалося низьке гарчання — не страху, а бойової готовності.
Даринка завмерла.
— Він знайшов новий запах.
Андрій ступив уперед, рука інстинктивно лягла на кобуру.
— Чий? Мого сина?
Шедоу не зводив очей з темної стежки попереду. Обличчя Даринки спохмурніло.
— Ні, — прошепотіла вона. — Когось іншого. Дорослого.
Кров Андрія захолола. Шедоу не просто йшов по сліду зниклого хлопчика. Він вистежував того, хто його забрав.
Гарчання Шедоу поглибилося, вібруючи низько в грудях, як попереджувальний барабан. Його постава змінилася — менше пошуку, більше охорони. Хвіст опустився, голова нахилилася, вуха притиснулися з бритвеною точністю.
— Даринко, чому він так реагує? — запитав Андрій.
Дівчинка присіла біля собаки.
— Це означає, що другий запах перекриває перший. Сильніший. Запах людини, якій він не довіряє. Запах агресії.
— Викрадач, — видихнув Андрій.