Шедоу рушив уперед повільно, обнюхуючи бруд і коріння дерев. Він потягнув ліворуч, у бік густіших чагарників.
— Тримайтеся за ним, — скомандував Андрій патрульним. — Якщо Шедоу відчує загрозу, він зреагує першим.
Вони пройшли ще метрів п’ятдесят, коли ліс почав рідшати, переходячи в невелику галявину. Посеред неї, напівзасипаний землею та листям, лежав предмет.
Це був шкільний рюкзак. Темно-синій, з брелоком у вигляді футбольного м’яча.
Андрій впав на коліна, хапаючи його обома руками.
— Ні… Ні, будь ласка.
Даринка підійшла, обережно торкнувшись його плеча.
— Дядьку?
Але Шедоу не дивився на рюкзак. Він дивився на щось за ним. Вуха пса притиснулися до голови. Тіло припало до землі. З горла вирвався звук, від якого тремтіла земля під ногами.
Андрій повільно підвівся, простеживши погляд собаки. Там, на м’якому ґрунті, чітко виднілися свіжі сліди. Великі, важкі сліди дорослого чоловіка — і поруч із ними менші.
Даринка зойкнула.
— Сліди вашого сина!
Голос Андрія зірвався.
— Він йшов. Його не несли. Він йшов своїми ногами.
Шедоу відступив на крок, підняв ніс і різко повернув усім тілом на схід, у найтемнішу частину хащів.
— Він знає, куди вони пішли, — прошепотіла Даринка.
Шедоу гавкнув один раз. Різко. Люто. Наказово. Погоня не закінчилася. Вона переходила в найнебезпечнішу фазу.
Пес тягнув їх крізь хащі з такою швидкістю, що гілки хльостали по обличчях, але ніхто не звертав уваги. Сонце майже зникло за густими кронами, залишаючи лише смуги тьмяного світла. Ліс тут був тихим. Занадто тихим.
Раптом Шедоу сповільнився. Його кроки стали беззвучними. Андрій підняв руку, наказуючи патрульним завмерти. Пес підкрався вперед, понюхав повітря і різко повернув голову праворуч.
Даринка затамувала подих.
— Він щось знайшов.
Андрій розсунув кущі і завмер. Там, схована за стіною з дикого винограду та старих дошок, стояла невелика дерев’яна споруда. Стара сторожка, покинута, напевно, ще з дев’яностих років. Вікна забиті, двері висіли криво.
Шедоу загарчав. Глибоко. Попереджувально.
— Це місце покинуте роками, — прошепотів Андрій, витягаючи пістолет. — Чому вони прийшли сюди?
— Бо тут ніхто не шукатиме, — відповіла Даринка, міцніше перехопивши повідець.
Андрій рушив до дверей, але Шедоу перегородив йому шлях, ставши поперек і різко гавкнувши.
— Він каже не заходити швидко! — скрикнула Даринка.
Андрій кивнув.
— Зрозумів. Оточуємо.
Він подав знак двом офіцерам обійти халупу. Шедоу підійшов до дверей, обнюхав поріг і тицьнув носом у свіжий слід на землі.
— Слід дитини, — прошепотіла Даринка. — Ваш син був тут. Зовсім недавно.
Андрій відчув, як серце одночасно розривається і спалахує надією. Шедоу підняв голову в бік лісу за сторожкою, і правда вдарила Андрія як кулак.
— Вони перемістили його, — видихнув він. — Його тут більше немає.
Раптом з-за сторожки почувся тріск гілок. Хтось біг.
— Стій! Поліція! — закричав один із патрульних.