Тінь у капюшоні вирвалася з кущів і кинулася навтьоки.
Шедоу не чекав команди. Він зірвався з місця, як куля. Андрій навіть не встиг кліпнути, як пес наздогнав утікача. Удар масивного тіла збив чоловіка з ніг, і той полетів обличчям у бруд.
— А-а-а! Приберіть його! — заверещав хлопець, закриваючи голову руками.
Шедоу стояв над ним, притиснувши лапами до землі. Він не кусав, але його ікла клацнули за сантиметр від вуха затриманого. Це був абсолютний контроль.
Андрій підбіг, важко дихаючи, і присвітив ліхтариком в обличчя хлопця. Молодий, років двадцяти п’яти, у брудному спортивному костюмі, очі повні жаху.
— Де мій син?! — закричав Андрій, хапаючи його за комір.
— Я… я не брав його! — заїкався хлопець. — Присягаюся!
Шедоу загарчав, і затриманий здригнувся всім тілом.
— Твої сліди біля рюкзака! Сліди мого сина поруч із твоїми! Говори! — Андрій трусонув його.
Хлопець схлипнув.
— Мене просто найняли! Сказали постояти на шухері біля сторожки. Я пальцем малого не чіпав!
— Хто найняв? Де хлопчик?!
— Інший мужик! Більший! Він сказав, що тут небезпечно залишатися, що копи вже близько. Він забрав малого хвилин двадцяти тому!
Андрій відчув, як земля йде з-під ніг.
— Куди?! Куди він його повів?!
Хлопець тремтячою рукою вказав у бік кам’янистого пагорба, що виднівся крізь дерева.
— У колектор. У старі тунелі під пагорбом. Він сказав, що там їх ніхто не знайде.
Шедоу підняв голову. Тунелі. Очі Даринки розширилися від страху.
Андрій різко випростався.
— Ми йдемо туди. Негайно.
Шедоу вже біг у бік пагорба.
Шедоу рвонув у бік пагорба, де крізь чагарники чорніла вузька щілина в бетоні — вхід у старий дренажний колектор. Даринка бігла за ним, її дихання збивалося, але вона не зупинялася. Андрій та двоє патрульних не відставали ні на крок.
— Тунелі! — прохрипів Андрій на бігу. — Чому тунелі? Навіщо тягти дитину під землю?
Даринка ледве встигала переставляти ноги.
— Шедоу знає шлях. Він знає, що ви налякані. Він біжить так швидко, бо… — Вона затнулася, хапаючи ротом повітря. — Бо він відчуває ваш страх.
Андрій не сумнівався в цьому. Шедоу рухався з наполегливістю, що виходила далеко за межі інстинкту. Він не просто йшов по сліду; він змагався з часом.
Вони дісталися входу. Масивна бетонна труба, наполовину засипана землею, виглядала як паща чудовиська. Шедоу різко загальмував біля входу, притиснувши ніс до вологого бетону. Він понюхав повітря, смикнувся вліво, а потім пірнув у темряву.
Даринка впала на коліна біля входу.
— Тут! Сліди входять усередину!
Андрій присів і посвітив ліхтариком. Серце пропустило удар. Маленькі відбитки кросівок. Свіжі. Настільки свіжі, що краї бруду ще не встигли підсохнути. Але поруч були інші сліди — глибокі, важкі, з смугами від волочіння підошв.
Даринка прошепотіла, і голос її затремтів:
— Він більше не йшов сам.