Лінія обірвалася перш ніж вона встигла відповісти. Вона сиділа, заклякнувши, слухаючи порожній гудок. Олена повільно поклала телефон, її руки тремтіли лише трохи. Вона отримувала погрози раніше, але ця несла вагу неминучості.
І все ж вона взяла ручку і написала в блокноті: «Якщо вони так хочуть тиші, значить, правда десь поруч». Повернувшись у хатину, Гліб сидів перед мерехтливим екраном, доки вогонь не перетворився на вугілля.
Він перебрав усі коди, які міг згадати, але диск залишався заблокованим. Проте інтуїція підказувала: розгадка не тут, а все ще схована в уламках. Завтра він повернеться.
Гліб закрив ноутбук, поклав диск у чохол і сховав його під мостинами, де тримав патрони до карабіна. Граф стежив за кожним рухом, схиливши голову, його хвіст м’яко стукнув по підлозі на знак схвалення.
Гліб присів біля нього.
— Що б там не було в цій штуці, воно більше за нас, малий, — його голос впав до шепоту. — І воно змінить усе.
Граф притиснув голову до грудей Гліба, рівний стукіт серця господаря заспокоював пса. Надворі вітер торохтів віконницями, як далека стрілянина, і штормово-сірі очі Гліба звузилися, дивлячись у бік темних смерек.
Він ще не знав, що журналістка веде бій із тим самим невидимим ворогом. Він знав лише одне: війна, яку він вважав похованою, знову прокидалася під горами. Світанок був блідим і неохочим.
Небо малювалося приглушеними тонами перлів і збляклої троянди, наче гори прокидалися від тривожних снів. Іній чіплявся за траву вздовж стежки, ледь чутно хрустячи під черевиками Гліба, коли він знову рушив у ліс.
Цього ранку холод мав гостріші зуби, кусаючи кісточки пальців, де шкіряні рукавички протерлися. Поруч із ним Граф рухався в ритмі тихої грації, хвіст опущений, ніс кидався від запаху до запаху.
Вівчарка була незвично напруженою, вуха реагували на звуки, невидимі для Гліба, кожен крок випромінював пильність. Гліб добре знав це відчуття: щось у повітрі змінилося.
Ліс більше не відчувався тихим притулком, навколо якого він побудував життя. Він став сторожким, його тиша була надто навмисною, наче кожна гілка і кожен крук затамували подих в очікуванні того, що буде далі.
Вони дісталися яру ближче до обіду. Уламки все ще чекали там, оповиті ковдрою ліан і моху, ніби ліс за ніч намагався повернути собі те, що залишила людина. Гліб спустився обережно, черевики трохи ковзали на вологому камінні.
Граф спустився першим і попрямував прямо до кабіни. Усередині скелет залишався у своєму кріслі, кістки бліді й крихкі в напівтемряві. Гліб присів перед ним, знову прошепотівши коротку молитву — повагу солдата до солдата.
Він просунув руку під розірваний льотний комбінезон, де на комірі відчув неприродний шов, важчий за звичайну строчку. Ножем він обережно розрізав нитки, витягуючи смужку полімеру, на якій було надруковано рядок цифр.
Його подих перехопило. Коди. Як хлібні крихти, залишені для того, хто колись може їх знайти. Граф тихо гавкнув, лапи знову шкрябали підлогу біля педалей, але Гліб м’яко шикнув на нього.
— Ти вже знайшов свій секрет учора, друже. Тепер давай подивимось, що означає цей.
Він сунув полімерну смужку в кишеню куртки і відхилився назад. Тягар відповідальності тиснув сильніше з кожним відкриттям. Це не було справою випадку: пілот знав про зраду, готувався до неї і довірив майбутньому шукачеві нести правду далі.
Коли Гліб вибирався з фюзеляжу, він відчув, як Граф раптом завмер, вуха притиснуті до голови. Пес видав низьке, вібруюче гарчання, спрямоване в бік гребеня над яром. Гліб застиг, інстинктивно зриваючи карабін із плеча, очі просканували лінію дерев.
Нічого не рухалося, лише шепіт листя на вітрі, але волосся на потилиці стало дибки. Це було відчуття того, що ти вже в прицілі, просто ще не чуєш пострілу. Він швидко відступив у тінь, міцніше притискаючи рюкзак до себе.
Зворотній шлях до колиби перетворився на марш-кидок крізь напругу. Очі не відривалися від гілок над головою, вуха ловили кожен звук. Коли хатина з’явилася в полі зору, Гліб зачинив за собою важкі двері й одразу засунув засув, перш ніж опуститися біля столу.
Тремтячими пальцями він виклав диск, полімерну смужку з кодом і шеврон пілота. На потертій тканині ледь можна було розібрати напис: РИБА. Позивний. Ім’я солдата.
Завантаживши ноутбук, Гліб ввів Р-И-Б-А разом із цифрами зі смужки. Курсор якусь мить блимав, а потім екран шифрування згорнувся, відкриваючи каталог папок. Серце закалатало в горлі. Він був усередині.
Він клікнув на перший файл — скани накладних. Тепловізори, прилади нічного бачення, захищені рації — новітнє обладнання, яке відправляли на Схід. Але замість фронту у графі «Призначення» стояли коди, що вели за кордон через підставні фірми.
Наступна папка містила аудіозаписи. Голос жінки звучав чітко і холодно: вона обговорювала партії товару, торгуючись за ціну з чоловіком, чий акцент був російським. Гліб відхилився назад, кров відлила від обличчя.
Це була не просто корупція, а державна зрада. Граф неспокійно ворухнувся біля його ніг. Гліб машинально погладив його голову.
— Так, друже. Це набагато гірше, ніж ми думали.
Тим часом в Івано-Франківську Олена Ярмоленко почула під час дзвінка ледь чутне клацання. Вона встигла увімкнути запис, прокрутила його знову і зловила фоновий звук — низьке дзижчання. Це був звук дрона.
Її пульс прискорився. Чи може це бути пов’язано з чутками про «Агіс-Груп»? Вона швидко записала в блокнот: «Дрони. База логістики в горах. Перевірити старий аеродром біля Делятина».
Погрози не змусили її замовкнути, вони лише загострили її увагу. Того вечора, коли вона виходила з офісу, фари повільно їхали за нею по вулиці. Олена пришвидшила крок, рука стиснула балончик у кишені пальта.
На розі машина повернула в інший бік, але вона зрозуміла: стіни стискаються. Їй потрібні докази — залізні докази — або розслідування закінчиться «нещасним випадком». Повернувшись у хатину, Гліб відкрив відеожурнал.