Ранкова роса ще сріблилася на пелюстках троянд, коли я почула характерний хрускіт гравію під дорогими підборами. Мені не треба було піднімати голову, щоб зрозуміти, хто це.
Лише одна людина наважилася б взути фірмові «лабутени» з червоною підошвою, щоб топтатися по улюбленому саду мого покійного батька.
— Марино! — її голос сочився фальшивою солодкістю. — Бачу, ти досі порпаєшся в багнюці?
Я продовжувала обрізати батькові білі троянди — ті самі, що він висадив спеціально до дня мого весілля. Весілля, яке закінчилося паперами про розлучення і втечею мого чоловіка з жінкою, що зараз стояла за моєю спиною.
— Привіт, Жанно, — кинула я, не обертаючись.
— Ти знаєш, чому я тут, — вона підійшла ближче, і її тінь впала на квіткову клумбу, затуляючи сонце. — Завтра в нотаріуса оголошують заповіт. Ми з Богданом вважаємо, що нам варто обговорити деякі деталі. Заздалегідь.
Вона зробила паузу і додала:
— Цивілізовано.
Я нарешті випросталася, витираючи руки об свій садовий фартух.
— Тут нічого обговорювати. Це дім мого батька.
— Його маєток, — виправила Жанна, і її ідеально нафарбовані червоні губи скривилися в усмішці. — Був його. А оскільки Богдан п’ятнадцять років був для Миколи Андрійовича як рідний син, ми вважаємо, що маємо право на свою справедливу частку.
Секатор у моїй руці раптом став важчим, ніби налився свинцем.
— Той самий Богдан, який зраджував доньці Миколи Андрійовича з його ж секретаркою? Той самий Богдан?
— Ой, це давня історія, — Жанна зневажливо махнула рукою з ідеальним манікюром. — Твій батько давно пробачив його. Вони ж продовжували грати в гольф у клубі щонеділі, поки…
Вона зробила театральну паузу:
— Ну, ти знаєш. Поки він не зліг.
Смерть батька все ще була відкритою раною. Минуло лише два тижні, як його не стало, а ця жінка — справжня стерв’ятниця — вже кружляла над тим, що вважала легкою здобиччю.
— Батько нічого б не залишив Богдану, — твердо сказала я, випрямляючись на повний зріст. — Микола Коваль був ким завгодно, але не дурнем.
Фальшива посмішка Жанни на мить зів’яла.
— Побачимо. Твій брат Ігор, здається, думає інакше.
Згадка про брата змусила холод пробігти моєю спиною. Ми не розмовляли з дня похорону, де він провів більше часу, втішаючи Богдана, ніж власну сестру.
— Ти говорила з Ігорем?
— О, люба, — Жанна ступила ще ближче, переходячи на змовницький шепіт. — Ми зробили більше, ніж просто поговорили. Він був дуже… корисним.
Я стиснула секатор міцніше, згадуючи слова тата: «Троянди потребують твердої руки, Маринко, але ніколи — жорстокої. Навіть найгостріші шипи мають своє призначення».
— Геть з моєї території, Жанно, — сказала я тихо, але так, що вона завмерла. — Поки я не забула про манери.
Вона розсміялася, і цей звук нагадав мені брязкіт розбитого скла.
— Твоєї території? Як це мило. Цей будинок у Козині коштує мільйони доларів, Марино. Ти справді думала, що отримаєш усе це лише для себе? Гратимешся в садівницю в татусевому маєтку, поки ми залишимося ні з чим?
— Мій батько будував цей дім цеглина до цеглини в дев’яностих, — відповіла я, і мій голос залишався рівним, попри лють, що клекотіла всередині. — Він посадив кожне дерево, спроєктував кожну кімнату. Це не про гроші. Це про спадщину.
— Спадщину? — фиркнула Жанна. — Прокинься, Марино. Все в цьому світі — про гроші. І завтра, коли нотаріус відкриє заповіт, ти дізнаєшся про це на власному гіркому досвіді.
Вона розвернулася, щоб піти, але зупинилася біля кованої хвіртки.
— О, і ще одне. Можеш починати пакувати валізи. Нам з Богданом знадобиться щонайменше місяць на ремонт, перш ніж ми сюди заїдемо. Цей стиль «раннього Пшонки» вже не в моді.
Коли стукіт її підборів затих за високим парканом, я опустила погляд на троянди. Їхні білі пелюстки були забруднені землею там, де мої тремтячі руки випадково зім’яли їх. Тато завжди казав, що білі троянди символізують нові початки, але зараз перед очима стояла лише червона пелена гніву.
Я дістала телефон і набрала єдину людину, яка б зрозуміла.