— Олю? Це я. Жанна щойно заїжджала. Так, вона саме така змія, як ми й думали. Ти можеш приїхати? Мені треба дещо обговорити перед завтрашнім днем.
Голос моєї найкращої подруги та сімейного юриста був твердим і заспокійливим:
— Буду через двадцять хвилин. Не хвилюйся, Марино. Твій батько був розумніший, ніж вони думають.
Поклавши слухавку, я помітила краєчок конверта, що визирав з-під куща троянд. Папір був вологим від роси. Почерк на ньому був безпомилково батьковим, і лист адресувався мені.
Я підняла його тремтячими руками, гадаючи, як довго він там лежав, захований серед шипів. Конверт здавався важким, ніби ніс у собі більше, ніж просто слова.
— Ну що ж, тату, — прошепотіла я, перевертаючи конверт у руках. — Схоже, ти залишив мені останній сюрприз.
Звук двигуна машини Жанни розчинився в тиші елітного селища, а я стояла в саду, тримаючи в руках те, що здавалося першим шматочком пазла. Яку б гру не вели Жанна та Богдан, у мене було передчуття, що вони обрали не того супротивника.
Оля приїхала точно, як обіцяла. В одній руці — шкіряний портфель з документами, в іншій — пляшка дорогого вина.
— Я подумала, що нам це знадобиться, — сказала вона, піднімаючи вино, і пройшла прямо до батькового кабінету.
Я все ще тримала нерозпечатаний конверт, присівши на край масивного шкіряного крісла батька. Кімната пахла його улюбленим тютюном і старими книгами — запах, який я не була готова втратити через «ремонт», обіцяний Жанною.
— Ти ще не відкрила? — кивнула Оля на конверт, з важким стукотом ставлячи портфель на стіл.
— Чекала на тебе. Після того, що Жанна сказала про Ігоря… що він допомагає їм…
— Відкривай, — наполягла Оля, наливаючи вино у два келихи. — Твій батько дуже чітко розпорядився: певні речі мають бути розкриті у певний час.
— Що ти маєш на увазі?
Вона простягнула мені келих.
— Відкрий листа, Марино.
Тремтячими пальцями я зірвала печатку. Всередині був один аркуш паперу і маленький ключ.
«Дорога Маринко, — читала я вголос, і голос батька лунав у моїй голові. — Якщо ти читаєш це, значить, хтось уже зробив хід на шахівниці. Знаючи людську натуру, припускаю, що це Жанна. Вона завжди нагадувала мені акулу — самі зуби й жодної душі».
Оля пирхнула у свій келих, погоджуючись.
«Ключ, що всередині, відкриває нижню шухляду мого столу. Там ти знайдеш усе необхідне, щоб захистити своє. Пам’ятаєш, що я вчив тебе про шахи? Іноді треба пожертвувати пішаком, щоб захистити королеву. З любов’ю, Тато».
Я підвела погляд на Олю, яка вже прямувала до столу.
— Ти знала про це?
— Я допомагала йому це організувати, — зізналася вона. — Твій батько прийшов до мене пів року тому, одразу після того, як дізнався діагноз. Він точно знав, як усе розіграється.
Шухляда відчинилася з м’яким клацанням. Всередині лежав товстий конверт і флешка.
— Перш ніж ти глянеш туди, — сказала Оля, сідаючи на край столу, — ти маєш дещо знати про завтрашнє оголошення заповіту. Твій батько додав кодицил — додаткове розпорядження — за три дні до смерті.
— Що?
— Зміну до заповіту. І повір мені, це змінить усе.
Я висипала вміст конверта на стіл. Фотографії розсипалися віялом. Жанна зустрічається з кимось на темній парковці. Богдан заходить до офісу адвоката, який точно не був Олею. Банківські виписки. Роздруківки імейлів.
— Тато найняв детективів?
— Краще, — посмішка Олі була гострою, як лезо. — Він встановив за ними стеження. На флешці — відео, де Жанна намагається підкупити медсестру батька, щоб дізнатися деталі заповіту за два дні до його смерті.
Мої руки тремтіли, коли я взяла одне з фото.