«Я знаю, що ти плануєш, — голос тата був твердим, як сталь. — Я читав твій маленький щоденник. Вражаюча кар’єра, Маргарито».
Жанна на екрані здригнулася.
«Як ви…?»
«Ти справді думала, що я не перевірю жінку, яка намагається зруйнувати мою сім’ю? Я знаю, хто ти, з того дня, як ти прийшла працювати в компанію».
«Тоді чому ви дозволили мені лишитися?»
«Бо іноді найкращий спосіб спіймати змію — це дозволити їй думати, що вона повзе до своєї мети. Ти скінчилася, Маргарито. Все, що ти робила, всі, кого ти скривдила — це кінець».
«Ви вмираєте, — виплюнула вона. — Ви не можете мене зупинити».
Тато холодно розсміявся.
«Люба моя, я вже це зробив. Ти просто ще про це не знаєш».
Відео обірвалося.
— Він знав, — прошепотіла я. — Він знав усе з самого початку. І побудував ідеальну пастку, щоб захистити мене і викрити її мережу.
— Легендарний дід, — сказав Ігор з повагою в голосі. — Завжди грав у довгу.
Вирок суду був суворим. Враховуючи нові обставини, міжнародний розшук і замах на життя, Маргариту Пилипенко (вона ж Жанна) засудили до двадцяти років позбавлення волі з конфіскацією майна. Богдан отримав вісім років за співучасть у шахрайстві.
Коли все закінчилося, Ігор чекав на мене вдома з сюрпризом.
— Експерти закінчили роботу в кабінеті тата. Знайшли це в його столі.
Він простягнув мені маленьку коробочку. Всередині був ключ і записка: «Коли справедливість розквітне, перевір оранжерею».
Оранжерея була татовим святилищем. Я не заходила туди з дня його смерті. Ключ м’яко повернувся в замку. Всередині повітря було теплим і вологим, пахло орхідеями. На робочому столі лежав великий конверт із моїм ім’ям.
Всередині був акт на право власності та ще один лист.
«Моя дорога Маринко. Справедливість — це добре, але я хотів виростити щось більше. Я вирощував надію. Документ у цьому конверті — це право власності на ділянку поруч із твоєю квітковою студією на Печерську. Я купив її наступного дня після розмови з Маргаритою. Настав час для „Садів Ковалів“ рости далі. Твій талант не має обмежуватися одним садом. Пам’ятай: деякі квіти цвітуть найкраще після сильних морозів. Ти пережила свою зиму. Тепер час цвісти».
Я повернулася до будинку, притискаючи документи до грудей. Ігор і Оля чекали на кухні.
— Він купив мені землю для розширення бізнесу, — сказала я, розкладаючи папери на столі. — Він усе підготував.
— «Сади Ковалів», — прочитала Оля назву в документах. — Звучить як бренд.
— Ігор, — я подивилася на брата. — Мені знадобиться надійний партнер. Хтось, хто вміє рахувати гроші й не боїться забруднити руки.
Він усміхнувся.
— Я в ділі. Хтось же мусив поливати ті орхідеї всі ці місяці.
Я підняла свій кухоль з чаєм.
— За тата.
— За справедливість, — додала Оля.
— За нові початки, — підсумував Ігор.
Через вікно я бачила сад, залитий вечірнім сонцем. Кожна квітка там була доказом татової віри в те, що краса може вирости навіть на найтяжчому ґрунті. Він повернув мені не просто спадок. Він повернув мені майбутнє.