Дощ того пообіддя був безжальним. Він періщив по лобовому склу мого старенького Subaru Forester, поки я паркувалася біля приватного садочка на Оболоні.
Двірники не встигали змітати потоки води. Вони створювали монотонний, гіпнотичний ритм, який, здавалося, відраховував останні хвилини мого спокійного життя.
Телефон у підстаканнику коротко завібрував, розрізаючи шум зливи різким звуком. Я кинула погляд на екран, очікуючи звичне повідомлення від Максима. Щось на кшталт “Купи сиру на вечерю” або “Затримаюсь на нараді”.
Або, можливо, це вихователька писала про чергове захоплення моєї Софійки малюванням.
Але слова, що висвітилися на екрані, змусили моє серце зупинитися.
“Їду в Барселону з Каріною. Гроші перевів собі. Удачі з орендою квартири.”
Пальці заніміли на кермі. Світ звузився до розмірів екрана смартфона, що світився холодним, байдужим світлом у напівтемряві салону.
Софійка, моя п’ятирічна донечка, була всередині садочка. Ймовірно, вона зараз притискала до грудей свій рюкзачок з єдинорогом, чекаючи, поки мама забере її додому.
Я була Оленою, 38-річною жінкою, фріланс-ілюстраторкою. Я проміняла безсонні ночі над дизайнерськими проєктами на читання казок перед сном. І тепер, судячи з усього, я стала колишньою дружиною Максима — чоловіка, який щойно підірвав наше життя одним коротким SMS.
Тремтячими руками я відкрила банківський додаток. Пароль, відбиток пальця… Завантаження здавалося вічністю.
Наш депозитний рахунок “На квартиру”: 0.00 грн.
Сорок п’ять тисяч доларів. Гроші, які ми по крихтах збирали дев’ять років шлюбу. Кожен мій фріланс, кожна відмова від відпустки, кожен зекономлений на каві гріш — усе зникло.
Поточний картковий рахунок: 4 215 гривень.
Оренда нашої трикімнатної квартири на проспекті Володимира Івасюка коштувала 28 000 гривень. Власник мав прийти за грошима через чотири дні.
Я змусила себе вийти з машини. Холодний київський дощ миттєво промочив моє худі, поки я бігла через двір до входу. Всередині садочка пахло манною кашею та дитячим милом — затишний запах, який зазвичай заспокоював. Але сьогодні він викликав нудоту.
Софійка вибігла мені назустріч, її світлі кучері підстрибували в такт крокам.
— Матусю! А ти купила мені “Барні”? — запитала вона, обіймаючи мене за ноги.
Я опустилася навпочіпки, наклеюючи на обличчя усмішку, яка відчувалася як брехлива маска.
— Не сьогодні, моє сонечко. Давай ми краще купимо смачного печива в “Сільпо” дорогою додому?
Руки тремтіли, поки я розписувалася в журналі виховательки. Її весела розповідь про те, як Софійка сьогодні гарно їла, перетворилася на білий шум. У голові пульсувало повідомлення Максима. Кожне слово — як поріз папером.
Каріна. Його асистентка. Молода, амбітна, завжди на підборах, що цокали, як метроном. Вона завжди затримувалася надто довго на його корпоративах у бізнес-центрі “Гулівер”.
Я ігнорувала тривожні дзвіночки: його пізні повернення, телефон, що раптом став запароленим. Те, як він відмахувався від моїх запитань роздратованим сміхом. Тепер ці дзвіночки перетворилися на сирену повітряної тривоги.
Ми сіли в машину. Софійка, пристебнута у своєму автокріслі, мугикала пісеньку з мультика “Холодне серце”.
— А татко зробить нам тако сьогодні? — запитала вона, дивлячись на мене у дзеркало заднього виду своїми великими карими очима — точнісінько як у нього.
— Татко… поїхав у відрядження, — сказала я. Слова були гіркими на смак, наче полин. — Ми замовимо піцу.