Її обличчя засяяло. Вона навіть не підозрювала, що фундамент нашого життя вже тріснув і ось-ось завалиться.
Я набрала відповідь Максиму: “Дякую, що попередив”.
Три слова, щоб приховати крик, який роздирав груди. Серце калатало не від гніву, а від раптового, задушливого страху виживання. Як втримати дах над головою дитини, коли твій світ випотрошили?
Я міцніше стиснула кермо. Вогні вечірнього Києва розпливалися у дощі, перетворюючись на кольорові плями. Я присягнулася собі: Софійка ніколи не побачить, як я зламаюся.
Вдома, у нашій просторій, але тепер такій чужій орендованій квартирі, я ввімкнула Софійці мультики. Її сміх був єдиним якорем у цьому штормі. Дощ переслідував нас і тут, барабанячи у вікна 15-го поверху.
Я набрала номер гарячої лінії банку. Голос оператора був ввічливим, професійним і абсолютно відстороненим. Він підтвердив найгірше: Максим перевів усі кошти на рахунок, до якого я не мала доступу.
— Оскільки у вас була оформлена довіреність на розпорядження коштами, а він є власником основного рахунку, пані Олено, ми нічого не можемо зробити, — сказав хлопець у слухавці. — Операція пройшла успішно.
Я перевірила баланс ще раз. 4 215 гривень. Цього не вистачить навіть на нормальні продукти та комуналку, не кажучи вже про оренду чи садок.
Я опустилася на диван, відчуваючи, як вага зради Максима тисне на ребра. Дев’ять років тому, на дизайнерській конференції у Львові, він збив мене з ніг своєю харизмою. Він залишав записки у моєму скетчбуку і обіцяв життя, повне пригод.
Тоді я була графічним дизайнером, будувала кар’єру в маленькій, але гордій агенції. Максим був “зіркою” продажів, у нього була посмішка, яка могла продати сніг ескімосам. Ми одружилися швидко, переїхали до Києва заради його підвищення.
Коли народилася Софійка, я перейшла на фріланс. Я змінила презентації в переговорних кімнатах на ілюстрації для дитячих книг, поки кар’єра Максима несла нас вперед.
Але тріщини вже були. Незрозумілі списання з кредитки, вечері в ресторанах, які він не міг пояснити, з’явилися ще два роки тому. Тоді ми продали мою, успадковану від бабусі “одиничку” на Лівобережній, щоб вкласти гроші у стартап його друга. Стартап, який прогорів за три місяці.
Він тоді відмахнувся від моїх питань, посилаючись на “ризики ринку”, і я повірила йому. Я ігнорувала чеки з ресторанів “Велюр” та “Coin”, де він нібито проводив зустрічі з клієнтами о першій ночі.
Його мати, Маргарита Петрівна, ніколи не допомагала. Вона з’являлася в нашому житті як холодна хмара, приїжджаючи зі свого заміського будинку, завжди бездоганно вдягнена і завжди невдоволена.
— Софійці потрібна дисципліна, Олено, — казала вона, оглядаючи мої джинси у фарбі з неприхованим презирством. — Ти занадто м’яка з нею. І з собою. Жінка має тримати себе в формі, а не малювати картинки.
Максим ніколи не захищав мене. Його мовчання було тихою зрадою, до якої я звикла.
Телефон задзвонив, вириваючи мене зі спогадів. На екрані висвітилося фото свекрухи. Її голос був крижаним.
— Олено, що ти наробила? Максим каже, що ти шантажуєш його дитиною, вимагаючи більше грошей.
Я стиснула телефон так, що побіліли кісточки.
— Що? — видихнула я. — Маргарито Петрівно, Максим втік до Іспанії з коханкою. Він забрав усі наші заощадження. Всі до копійки!
— Не бреши мені. Не грай жертву, — відрізала вона. — Я бачила листування. Ти погрожуєш заборонити йому бачитися з дочкою, якщо він не заплатить тобі “відступні”.
— Які відступні? Мені нічим платити за квартиру!
— Ти завжди була істеричкою. Не дивно, що він пішов.