Повернувшись додому, ми застали активну підготовку до Святої вечері. Мама метушилася з пампушками, батько розкладав стіл-книжку у вітальні. Іра з чоловіком допомагали розставляти стільці.
Я пішла до себе в кімнату і під’єднала телефон до принтера, який стояв у батька в кабінеті. Докази лягли на папір: виписки з банку, скріншоти зі шкільного чату про борги, фото Каті у старих черевиках, копія броні санаторію в Закарпатті.
Я розклала це все у три папки. Одну для себе. Одну для батьків. І одну для тітки Свєти — батькової старшої сестри. Вона була «матріархом» нашої родини, жінкою суворою, але справедливою. Її слово було законом.
Ми з Катею одяглися святково. Я купила їй нову сукню під час нашого шопінгу, і тепер вона виглядала як справжня красуня, а не як Попелюшка.
— Готова? — запитала я перед виходом у вітальню.
— Готова, мам.
О сьомій вечора квартира наповнилася гомоном. Прийшли тітка Свєта з чоловіком, дядько Боря з дружиною, кузени. Стіл ломився від страв: кутя, вареники, голубці, риба. Батьки грали роль ідеальних господарів, наливаючи узвар і припрошуючи гостей.
Іра крутилася біля дзеркала, поправляючи зачіску, але уникала мого погляду.
Тітка Свєта відвела мене вбік.
— Ти якась бліда, Оксанко. Важко було там?
— Там було зрозуміло, де ворог, тьотю Свєто, — відповіла я. — А тут, удома, виявилося складніше.
Вона уважно подивилася на мене, вловивши прихований зміст.
— Якщо треба буде допомога — кажи.
Ми сіли за стіл. Я навмисно сіла навпроти батьків, посадивши Катю поруч. Тітка Свєта опинилася праворуч від мене — ідеальна позиція. Розмови точилися про політику, відключення світла, ціни на генератори. Я чекала паузи.
Коли всі трохи наїлися і гомін стих, я легенько постукала виделкою по келиху.
— Я хочу подякувати всім, що прийшли, — почала я, мій голос був рівним, як кардіограма покійника. — Бути вдома на Різдво після дев’яти місяців в окопах — це справжній подарунок.
Родичі закивали, піднімаючи чарки.
— Поки мене не було, я намагалася зробити все, щоб моя донька ні в чому не мала потреби. Я надсилала додому 50 тисяч гривень щомісяця.
Я зробила паузу. Мама зблідла так, що стала схожою на скатертину. Батько завмер із виделкою в руці.
— Це 450 тисяч гривень за дев’ять місяців. Вчора я дізналася, що Катя не побачила з цих грошей ні копійки.
За столом запала мертва тиша. Чутно було лише, як цокає годинник на стіні.
— Більше того, їй сказали, що я не маю можливості допомагати. Що вона тягар. Що їй треба йти працювати.
Я дістала папки.
— Поки Катя мила підлогу в кав’ярні на вихідних і продавала свої речі, щоб купити зошити, ці гроші пішли на… — я відкрила папку і почала перераховувати, — новий ремонт, «Nissan Qashqai» для тата, золоті прикраси для Іри і путівку в «Rixos Прикарпаття» на січень.
Іра схопилася з місця:
— Це якесь непорозуміння! Виховання дитини коштує дорого!
— Не 50 тисяч на місяць, коли дитина ходить у дірявих чоботях! — я кинула папку на стіл перед тіткою Свєтою. — Тут усі докази. Виписки, чеки, свідчення вчителів. Катя недоїдала, поки ви бронювали спа-готелі.
Батько нарешті оговтався і спробував перейти в наступ:
— Ти хоч уявляєш ціни зараз? Інфляція, продукти! Ми її годували, давали дах над головою!
— Дах над головою? — перепитала я крижаним тоном. — Це квартира, яку я допомогла вам приватизувати п’ять років тому. А годували ви її чим? Макаронами? Бо на стейки і червону рибу, які я бачу зараз на столі, вона точно не заслуговувала, правда?
— Вона сама хотіла працювати! — вигукнула мама, в її очах стояли сльози страху. — Ми вчили її цінувати гроші!
— Ви вчили її, що рідні люди можуть обкрадати, дивлячись в очі! — не витримала Катя. Її голос тремтів. — Бабусю, ти сказала мені, що в мами немає грошей навіть на бронежилет. Я плакала ночами, боячись, що маму вб’ють, бо вона економить на собі заради нас. А ти в цей час купувала сережки?
Ці слова стали останньою краплею. Тітка Свєта, яка до цього мовчала, переглядаючи документи, підняла очі. Її погляд був важким.
— Вікторе, Надіє… — промовила вона тихо, але так, що всі здригнулися. — Ви купили путівку в санаторій за 80 тисяч, поки ваша онука продавала в ломбарді батьків хрестик?
Батько опустив голову. Мама закрила обличчя руками.
Іра спробувала вставити слово:
— Ну, ми думали, що Оксані там гроші не треба… Вона ж на повному забезпеченні армії…
— Заткнися, Іро, — спокійно сказала я. — Твій браслет теж куплений за «бойові», які я кров’ю заробляла.
Я обвела поглядом стіл.
— Я не хочу влаштовувати сцен, — збрехала я, бо сцена вже відбулася. — Я хочу справедливості. У вас є два варіанти. Перший: повне повернення коштів і публічне вибачення перед Катею. Другий: завтра вранці я йду до військової прокуратури і пишу заяву про шахрайство в особливо великих розмірах. Стаття 190 Кримінального кодексу України. Від 3 до 8 років.
У кімнаті повисла тиша, густіша за кисіль.
— Ти не посадиш рідних батьків… — прошепотів батько.
— Я не обирала цю війну, тату. Але я навчилася на ній захищати своїх. Катя — це моя сім’я. А ви… ви зробили свій вибір, коли збрехали їй вперше.