Мама нервово почала перекладати млинці.
— Оксано, часи зараз важкі. У батька ліки подорожчали…
Це була новина.
— Які ліки? З татом щось серйозне?
— А, тиск скаче. Нічого такого, — вона відмахнулася. — Але ж ти знаєш ціни в аптеках.
Чергова брехня. Батько як пенсіонер МВС мав пільги, та й я знала, що він приймає звичайний еналаприл, який коштує копійки.
Поки ми з Катею збиралися, я почула приглушену суперечку батьків у спальні.
— Вона щось знає, — шипіла мама. — Тобі треба дотримуватися версії про лікування.
— А машина? — бурчав батько. — Як ми пояснимо «Туксон»?
— Скажеш, що це вдала угода, друг продав за безцінь. І сховай ті путівки в санаторій!
— А Ірка?
— Ірці я сказала мовчати. Просто перетерпи свята, вона поїде назад у частину, і все вляжеться.
Їхня впевненість у тому, що я просто поїду воювати далі, проковтнувши це, розлютила мене найбільше. Але зовні я залишалася спокійною. Тепер це була спецоперація зі збору доказів.
У торговому центрі ми з Катею нарешті змогли поговорити без зайвих вух. Ми сіли в піцерії, і я почала розпитувати. Кожна нова деталь зміцнювала мою рішучість.
— Я працювала кожні вихідні у тьоті Галі в кав’ярні, — розповіла вона. — Вона давала мені 400 гривень за зміну. Так я назбирала на подарунки вам усім.
— А бабуся знала?
— Знала. Вони іноді підвозили мене, але частіше я ходила пішки. Там недалеко, хвилин тридцять.
— Взимку? — жахнулася я.
— Ну, я тепло вдягалася…
Потім вона зізналася, що здала в ломбард срібний ланцюжок із кулоном, який подарував їй тато перед смертю.
— Мені дали за нього тисячу гривень, — опустила очі Катя. — Мені треба було купити нормальний калькулятор для алгебри, бо вчителька сварилася. Бабуся сказала, що грошей немає, щоб я позичила в когось. Але ніхто не хотів давати на весь семестр.
Я слухала і відчувала, як стискаються кулаки. Я пишалася своєю дитиною — вона виросла сильною і відповідальною. Але вона не мала проходити через це приниження.
Того ж дня я заїхала до школи. Хоча були канікули, директорка була на місці. Вона підтвердила мої побоювання.
— Ми дзвонили вашим батькам неодноразово, — сказала вона, переглядаючи журнал. — Катя засинала на перших уроках. Ваша мама сказала, що дівчинка просто переживає через вашу службу, і що робота у вихідні — це «трудова терапія», щоб вона не сиділа в телефоні.
Надвечір у мене на руках був повний пакет доказів: фото дірявого одягу, виписки з банку, свідчення зі школи, навіть скріншоти листування Каті з подругою, де вона пише, що не може піти в кіно, бо немає грошей.
А вдома я знайшла щоденник Каті. Вона сама мені його показала. Один запис я перечитала тричі:
«Сьогодні дзвонила мама по відео. Вона така втомлена. Хотіла попросити грошей на лікування зуба, він ниє вже тиждень, але язик не повернувся. Бабуся каже, що мамі там, на війні, нема чого їсти. Я потерплю. Вип’ю німесил».
Того вечора я допомагала Каті пакувати подарунки. Вона купила дідусеві чашку, бабусі — набір рушників, а мені — рамку для фото. Усе це за свої зароблені миттям посуду копійки. А в шафі батьків я натрапила на пакети з брендового бутіка. Собі вони купили італійське взуття і дорогі парфуми. Контраст був просто вбивчим.
Завтра Святвечір. Збереться вся родина. І я буду готова.
Ранок напередодні Різдва видався яскравим і морозним. Я майже не спала, прокручуючи в голові варіанти розмови. Катя відчувала мою напругу, але думала, що це просто акліматизація після фронту. Насправді ж я готувала фінальний акорд.
План був чітким. Крок перший — фінансова безпека. Поки Катя допомагала бабусі на кухні терти мак для куті, я поїхала до найближчого відділення банку. Як запобіжний захід, я вже заблокувала карту, на яку надходили перекази.
Тепер я відкрила новий рахунок — «Картку Юніора» для Каті, прив’язану до мого основного рахунку, і перекинула туди кошти зі своїх заощаджень на першочергові потреби. Менеджерка банку, побачивши моє посвідчення УБД, зробила все максимально швидко, без зайвих питань.
Далі я зателефонувала Олені Сергіївні — моїй колишній командирці, яка після поранення комісувалася і тепер мала приватну юридичну практику. Вона завжди була для мене авторитетом.
Коли я виклала їй ситуацію, її голос став сталевим:
— Документуй усе, Оксано. Скріншоти переказів, чеки, фотографії. За українським законодавством це класифікується як економічне насильство та шахрайство, особливо коли йдеться про кошти на утримання дитини.
Вона зробила паузу.
— Ти плануєш говорити з ними сьогодні?
— Так, — відповіла я. — Приїде вся родина. Свідки завадять їм усе перекрутити.
— Пам’ятай, головне — це психіка Каті. Дій так, щоб не травмувати її ще більше.
Вона мала рацію. Це не про помсту. Це про відновлення справедливості.
Третій дзвінок був до мого побратима з позивним «Юрист», який зараз працював у військовій прокуратурі. Він підтвердив, що я можу звернутися до соціальних служб або поліції, якщо добровільно гроші не повернуть.
— Ситуація з родичами завжди паскудна, — зітхнув він. — Але 450 тисяч — це особливо великий розмір. Це вже кримінал, Ксюхо.
Ближче до обіду я забрала Катю прогулятися в парк «Наталка» на Оболонській набережній. Дніпро був сірим і холодним, але повітря допомагало провітрити голову. На лавці біля води, де нас ніхто не міг почути, я почала найважчу розмову.
— Сонечко, нам треба серйозно поговорити про гроші, які я надсилала.
Катя напружилася:
— Бабуся з дідусем у біді? Їм треба ще?
— Ні, — я взяла її руки у свої. — Справа не в тому, що їм не вистачало. Справа в тому, що я надсилала 50 тисяч гривень кожного місяця. Саме для тебе. На твій одяг, гуртки, розваги. Ці гроші до тебе не дійшли.
Обличчя Каті витягнулося.
— Але… вони казали, що ти не маєш можливості. Що війна все з’їдає. Що ми ледве виживаємо на їхню пенсію.
— Це була брехня, — м’яко сказала я. — Я надсилала більш ніж достатньо.
Катя повільно перетравлювала інформацію, її розумний погляд поєднував факти.
— Нова машина дідуся? Ремонт на кухні? Браслет тьоті Іри?
Я кивнула.
— Схоже на те.
Її очі наповнилися слізьми, але цього разу це були сльози образи й злості.
— Я мила підлогу в кав’ярні, поки вони купували плазму? Я продала твій срібний кулон…
Вона заплакала, сховавши обличчя в моє плече.
— Я думала, що допомагаю родині. Думала, ми всі в одному човні.
Коли вона трохи заспокоїлася, я пояснила свій план.
— Сьогодні ввечері, коли всі зберуться за столом, я підніму це питання. Тобі може бути неприємно. Ти хочеш бути там, чи краще поїдеш до своєї подруги Насті?
Катя випросталася і витерла очі.
— Я буду там. Вони брехали мені в очі цілий рік. Я хочу чути, що вони скажуть.
Я обійняла її ще міцніше.
— А що буде далі? — запитала вона. — Ти посадиш їх у в’язницю?
— Це не моя мета, — чесно відповіла я. — Моя мета — щоб вони все повернули і вибачилися. Якщо вони відмовляться — тоді розмова буде іншою.