Коли на світ з’явилася крихітна Марічка, її мати, виснажена пологами, не могла стримати гірких сліз. Батько ж, чоловік кремезний і зазвичай скупий на емоції, був настільки вражений побаченим, що зник на цілий тиждень.
Десь там, у глибині сільських шинків, він намагався втопити свій відчай і розгубленість на дні чарки. Вони так чекали на цю дитину, мріяли про здорову красуню-доньку, яка стане їхньою втіхою на старість. Але доля, схоже, мала на цю родину свої, зовсім не ласкаві плани.
Дівчинка народилася з вродженим дефектом. З першого погляду — янголятко: міцне, рожевощоке, з густим темним пушком на голові. Але одна деталь на її крихітному личку перекреслювала все. Верхня губа була розсічена — те, що в народі з острахом називають «заячою губою» або «вовчою пащею».
Лікарі районної лікарні на Житомирщині, де тоді мешкала родина, намагалися заспокоїти згорьованих батьків.
— Та не побивайтеся ви так! — казав старенький хірург, протираючи окуляри. — Це ж не вирок. Зробимо пластику, і сліду не лишиться. Зараз медицина чудеса творить.
І справді, в наш час такі операції — справа буденна, конвеєрна. Зазвичай після втручання залишається хіба що тонка, ледь помітна ниточка шраму, яку легко приховати косметикою. Але життя — це не завжди казка зі щасливим кінцем. Марічці фатально не пощастило.
Чи то хірург був недостатньо досвідченим, чи то інструменти в провінційній лікарні ще радянського зразка підвели, а може, просто карти так лягли, — але операція пройшла невдало. Шов вийшов грубим, нерівним, стягнутим, а верхня губа залишилася неприродно припухлою і наче перекошеною.
Цей дефект не просто кидався в очі — він кричав про себе. Попри всі зусилля батьків, які потім возили малу по обласних консультаціях, виправити помилку повністю вже не вдалося.
Втім, попри цю ваду, дівчинка росла на диво милою. Її світлі кучері, що з роками стали густими й золотистими, та великі, променисті очі, сповнені якоїсь недитячої мудрості, приковували погляди. Обличчя було б красивим, навіть витонченим, якби не той злощасний рубець.
З віком він трохи зблід, але припухлість нікуди не зникла. Для батьків Марічка була промінчиком сонця в темному царстві буднів. Вони обожнювали її, пестили й намагалися огородити від усього злого. Але хіба можна вберегти дитину від жорстокості інших дітей?
У дитячому садку малеча ще не надто зважала на її особливість — діти в тому віці сприймають світ простіше. Але щойно Марічка переступила поріг сільської школи, її життя перетворилося на випробування. Вона зіткнулася з безжальними глузуваннями, на які здатні лише діти, що ще не знають поняття емпатії.
— Гей, зайчиха! Моркву будеш? — кричали їй услід хлопчаки, смикаючи за коси.
Образливі прізвиська та тикання пальцями стали її щоденною реальністю. Однокласники розглядали її шрам, наче вона була експонатом, якимось дивом природи, що помилково опинилося серед «нормальних» людей.
Через кілька років батькові пощастило: він знайшов хорошу роботу в Києві, на великому будівництві. Родина вирішила, що це шанс на нове життя. Вони продали свою хату в селі, доклали накопичені заощадження і купили трикімнатну квартиру в столиці, в одному зі спальних районів на лівому березі.
Батьки сподівалися, що велике місто принесе Марічці полегшення, що тут, серед мільйонів людей, вона загубиться і стане «своєю». Але переїзд не загоїв ран. У новій київській школі її зустріли холодно.
Міські діти, розбещені й більш цинічні, дивилися на новеньку з відвертим презирством. Тепер до шраму додалися ще й кпини щодо її сільського походження та простенького одягу.
— Дивіться, село приїхало! — шепотіли за спиною дівчата в модних джинсах.
Марічка опинилася в центрі жорстокого цькування. Їй доводилося буквально виживати в цьому новому, ворожому світі бетонних джунглів, де кожен день ставав випробуванням на міцність.
Вона щосили намагалася не звертати уваги. Натягала на обличчя маску крижаної байдужості, вдавала, що не чує злих коментарів. Але ночами, накрившись ковдрою з головою, щоб ніхто не почув, вона ридала в подушку, випускаючи весь біль, що накопичився за день.
Батьки тим часом були зайняті своїми проблемами: батько пропадав на роботі, мати клопотала біля новонародженого братика Валерчика, який з’явився на світ уже в Києві. Вони просто не помічали, що коїться з донькою. Від неї вимагали лише гарних оцінок та допомоги з малим. Про те, що кожен похід до школи для Марічки — це як похід на ешафот, вони навіть не здогадувалися.
Але потім стався вибух. Одного дня, коли глузування перейшли всі межі, Марічка більше не змогла терпіти. Четверо хлопців-старшокласників, які особливо любили дошкуляти їй на перервах, затиснули її в кутку коридору.
— Ну що, покажи зубки! — реготав один із них.
І тут сталося непередбачуване. Тиха, скромна Марічка з люттю пораненої тигриці накинулася на кривдників. Це не була бійка — це був відчайдушний крик душі. Хлопці, не очікувавши такого опору, розгубилися. Удари сипалися хаотично, і, звісно, сили були нерівні.
Коли до кабінету директора терміново викликали батьків, картина була гнітючою. У Марічки було розбите обличчя, а та сама губа, яку вона так ненавиділа, розпухла ще більше і кровоточила, бруднячи білий комірець шкільної форми. Хлопці ж відбулися порваними сорочками та кількома подряпинами.
— Вона сама на нас напала! Скажена якась! — в один голос волали вони, ховаючи очі.
Батько Марічки, глянувши на свою побиту доньку і на здорових бугаїв, що стояли навпроти, ледве стримав лють.
— Вона одна напала на чотирьох? — тихо, але так, що в кабінеті стало чути муху, запитав він. — І як так вийшло, що побита вона, а ви стоїте цілісінькі?