Конфлікт намагалися зам’яти. Дирекція школи не хотіла розголосу, а заможні батьки хлопців вимагали, щоб «ця ненормальна» вибачилася. Але Марічка, витираючи кров рукавом, стиснула зуби й подивилася директору просто в очі.
— Я не буду вибачатися, — твердо сказала вона. — І більше сюди не прийду.
Батько забрав документи того ж дня. Коли синці зійшли, він знайшов іншу школу — простішу, подалі від дому, але, як виявилося, людянішу. Після переведення життя наче трохи налагодилося. Чи то діти в новому класі були вихованіші, чи то сама Марічка стала впевненішою, але відкритих знущань більше не було. Вона навіть знайшла собі пару подруг, нехай не відмінниць, але щирих дівчат, які цінували її за добре серце.
Здавалося б, живи й радій. Але підлітковий вік приніс нову біду — самотність. Інші дівчата починали бігати на побачення, шепотілися про перші поцілунки, отримували валентинки. Хлопці, соромлячись і червоніючи, носили їм портфелі. А Марічку ніхто не помічав. Вона була «своїм хлопцем», старостою, помічницею, ким завгодно — тільки не об’єктом кохання.
Ця тінь невидимості переслідувала її й далі. Після школи вона вступила до технікуму на бухгалтера, сподіваючись, що в дорослому житті все буде інакше. Марно. Жодної записки, жодного погляду, жодного несміливого дотику до руки.
Подруги одна за одною виходили заміж, народжували дітей, а Марічка залишалася одна. Батьки, відчуваючи її біль, делікатно мовчали, навіть брат Валерчик, який виріс веселим жартівником, ніколи не підколював сестру на тему кавалерів.
Час минав невблаганно. Батьків не стало, і велика трикімнатна квартира залишилася Марії та брату. Згодом і Валерчик одружився та поїхав за дружиною до Львова, де влаштувався на хорошу роботу. Марія залишилася зовсім сама в просторих, порожніх стінах батьківського дому.
Вона працювала головним бухгалтером у невеликій фірмі. Колеги її поважали, але тримали дистанцію. Якось під час обіду одна зі співробітниць почала захоплено розповідати про успіхи своєї доньки:
— Ой, дівчата, моя ж вчора перше місце на танцях зайняла! Така красуня, вся в мене!
Марія слухала, ковтаючи клубок у горлі, а потім різко встала і вибігла в туалет. Там, зачинившись у кабінці, вона беззвучно проридала до самого дзвоника. Їй до болю хотілося дитину. Хоч когось рідного. Вона навіть думала народити «для себе», але гордість і виховання не дозволяли лягти в ліжко з першим ліпшим чоловіком.
Так і жила вона, перетворившись на «синю панчоху». Аж раптом Валерчик повернувся до Києва у відрядження на тиждень. Його дружина залишилася у Львові, тож він вирішив зупинитися в батьківській квартирі й зібрати старих друзів юності.
— Марічко, накривай поляну! — весело скомандував брат з порога. — Хлопці прийдуть, посидимо як у старі добрі часи. Не хочу по тих генделиках вештатися, вдома краще.
Марія, скучивши за рідною душею, радо погодилася. Вона розстаралася на славу: наготувала голубців, нарізала салатів, запекла м’ясо. Увечері квартира наповнилася шумом, сміхом і запахом чоловічих парфумів та тютюну. Зібралося семеро чоловіків — друзі дитинства та студентських років брата.
Серед них був і Василь — місцевий казанова, про якого на районі ходили легенди. Високий, плечистий, з нахабною посмішкою, він завжди був у центрі жіночої уваги. Але цього вечора сталося щось дивне. Василь, замість того щоб травити байки, весь вечір не зводив очей з Марії.
То салат їй підкладе, то вина піділлє, то комплімент скаже про смачну печеню. Інші тільки переглядалися, а Валерчик напружився. Коли сестра вийшла на кухню за чайником, він пішов слідом.
— Марічко, чуєш, — тихо сказав брат, прикривши двері. — Ти з цим Васею обережніше. Ти ж знаєш, хто він. Перекотиполе. Поматросить і кине, а ти потім плакати будеш. Воно тобі треба?
Марія сумно усміхнулася, розставляючи чашки на таці.
— Валерчику, я все розумію. Я ж не маленька. Та й хто на мене подивиться всерйоз? Просто йому нудно, от і розважається.
Але Василь здивував усіх. Він не намагався затягнути її в ліжко тієї ж ночі. Наступного дня він прийшов знову, але вже тверезий і з величезним букетом польових квітів, які, схоже, нарвав десь на клумбі чи за містом, бо були вони з корінням і землею.
— Це тобі, Марічко. Ти така справжня… — пробурмотів він, простягаючи віник. — Пішли в кіно?
Марія не вірила своєму щастю, але пішла. Потім була виставка на Співочому полі, прогулянки вечірнім Хрещатиком. Василь поводився на диво ґречно, наче підмінили людину. А рівно через місяць, сидячи на кухні й доїдаючи борщ, він раптом відклав ложку і сказав:
— Марічко, а виходь за мене. Я вже нагулявся, хочу сім’ю, борщі отакі… Ти ж ідеальна дружина будеш.