Він вийшов, не сказавши більше ні слова.
Роман провів наступні двадцять чотири години в лікарні. Федя залишався непритомним, але стабільним.
Доктор Марченко пояснив ситуацію: набряк мозку повинен спасти, перш ніж вони зможуть повністю оцінити довгострокові наслідки. Існував ризик, що Федя може взагалі не прокинутися.
На другу ніч Роман сидів у порожньому кафетерії на першому поверсі, п’ючи каву. Його телефон завібрував від вхідного повідомлення з невідомого номера.
“Твій малий мав знати своє місце. Може, це навчить вас, голодранців, не лізти куди не треба. Сиди тихо.”
Роман видалив повідомлення, не змінившись в обличчі. Потім він відкрив свій старий ноутбук.
Двадцять два роки в спецпідрозділі навчили його багато чому. Цивільні думали, що спецназ — це лише штурми. Але справжня навичка, що вигравала війни — це розвідка.
OSINT, спостереження, оперативне планування. Знаходження людей, які не хотіли бути знайденими. Вивчення їхніх патернів, слабкостей і таємниць.
Він почав складати досьє.
Денис Фомін, 18 років, неофіційний лідер групи. Батько: Олег Фомін, скандальний київський забудовник. Мати: Інна Фоміна, світська левиця. Проживання: закрите котеджне містечко в Конча-Заспі.
У Фоміна-старшого було дві справи про смертельні ДТП, зам’яті за останні п’ять років. У сина — три заяви про побиття в поліцію, всі загадковим чином відкликані.
Ерік Олійник, 17 років, борець. Батько: Ігор Олійник, депутат міськради. Мати: Софія Олійник, керівниця “благодійного фонду”.
Еріка затримували минулого року з великою партією заборонених речовин. Справа просто зникла з реєстрів. Його соцмережі були вітриною вседозволеності.
Богдан Грановський, 18 років. Батько: власник будівельної компанії. Богдан відправив двох інших хлопців до травмпункту ще до Феді. Обидві сім’ї забрали заяви після “розмови” з батьком.
Список продовжувався. Гарик Гейнс — син начальника одного з райуправлінь поліції. Євген Патрик — матір в департаменті освіти. Іван Христенко та Коля Марш — батьки були партнерами в тій самій юридичній фірмі, що обслуговувала забудовників.
Це була не просто хуліганська група. Це була система. Мережа привілеїв і кругової поруки. Ці хлопці ніколи в житті не стикалися з наслідками.
Роман робив детальні нотатки: адреси, графіки, характеристики охоронних систем, номери авто. Старі звички поверталися миттєво. До третьої години ночі у нього була повна оперативна картина.
Питання було не в тому, як це зробити. Питання було в пропорційності.
О четвертій ранку показники Феді тривожно стрибнули. Роман кинувся до реанімації. Катерина Дмитрівна перехопила його руку в коридорі.
— Він в нормі. Активність мозку підвищилася. Це насправді добрий знак. Він може почати прокидатися.
Роман кивнув, але помітив, що його власні руки тремтять. Він бував під обстрілами, зачищав будівлі. Але ніщо з цього не зрівнялося б із жахом спостерігати, як син бореться за життя.
Він повернувся до ноутбука і почав складати інший список.
Наступного ранку Роман відвідав елітний спортклуб “Олімп” о шостій ранку. Денис Фомін був там. Хлопець тиснув від грудей важку штангу, а його друзі гучно підбадьорювали його.
Коли він побачив Романа, на його губах з’явилася крива посмішка.
— Гей, ви батько того малого, так? Сподіваюся, йому краще. Нещасні випадки трапляються.
Роман дивився на нього безпристрасно. Страхувальники Фоміна — інші члени їхньої компанії, включно з Еріком Олійником, підійшли ближче. Це був стадний інстинкт.
— Ми просто розважалися, — продовжив Фомін. — Ваш малий забагато говорив. Ситуація вийшла з-під контролю. Він буде в порядку. Може, навчиться не відкривати рота на людей, кращих за нього.
— Людей, кращих за нього, — повільно повторив Роман.
— Так, людей з майбутнім. — Фомін кинув штангу на стійки і встав. Він був під два метри ростом, гора м’язів і зарозумілості.
— Адвокати мого батька кажуть, що ми чисті. Хуліганка, максимум штраф. Наступного року ми будемо в Європі, поки ваш малий все ще лікуватиметься.
Олійник зареготав. Грановський штовхнув Фоміна плечем. Вони грали на публіку.
Роман пішов, не відповідаючи. Йдучи до своєї машини, він відзначив камери відеоспостереження на парковці. Помітив адміністратора, який комусь дзвонив.
Чутки поширяться швидко: батько жертви прийшов, злякався і втік. Чудово. Нехай так і думають.
Роман провів третій день, збираючи розвіддані на місцевості. Він проїжджав повз будинки в Конча-Заспі та на Печерську, фіксував рутину. Усі семеро продовжували жити звичайним життям.
Того вечора він навідався до будинку директора Лозового в Козині. Не для конфлікту, просто для спостереження.
Через панорамні вікна Роман бачив, як Лозовий пив вино з жінкою, яка точно не була його дружиною. Роман сфотографував усе, потім зник у темряві.
На четвертий день Федя на мить розплющив очі. Він не міг говорити, але зміг стиснути руку Романа. Лікарі назвали це проривом.
Роман назвав це причиною бути дуже, дуже обережним у тому, що буде далі.
Слідчий Левченко заїхав після обіду.
— Прокуратура розглядає справу. Між нами кажучи, все виглядає погано. Історії хлопців ідеально збігаються. Їхні адвокати наполягають на самозахисті, а камери в школі “раптово вийшли з ладу”.
— Зручно, — сказав Роман.
— Так. — Левченко виглядав виснаженим. — Я знаю, як це працює. Ці мажори вийдуть сухими з води. Мені шкода.
— Я розумію.
— Сподіваюся, ви не думаєте зробити дурницю, — додав Левченко. — Я підняв ваше досьє. Але це Київ, тут гроші вирішують усе. Ви не виграєте цю війну.
— Хіба?