Левченко витримав його погляд.
— Що б ви не задумали — не треба. Заради сина. Йому потрібен батько на волі.
Коли Левченко пішов, Роман повернувся до ліжка Феді. Очі сина знову були розплющені.
— Привіт, боєць! — тихо прошепотів Роман. — Ти виберешся. Обіцяю.
Очі Феді перемістилися на батькове обличчя. У них було щось тривожне. Впізнавання. Страх.
Роман обережно стиснув його руку.
— Не хвилюйся ні про що. Просто одужуй. Про все інше я подбаю.
Тієї ночі, через 72 години після нападу, перший із “чудової сімки” опинився в лікарні.
Дениса Фоміна знайшли непритомним у його машині об 11 вечора, на парковці за нічним клубом.
Обидві його руки були травмовані так, що він не міг ними поворухнути. Праве коліно було пошкоджене, зв’язки розірвані. Жодної зброї не використовували.
Робота була філігранною — почерк людини, яка досконало володіла рукопашним боєм.
Поліція не знайшла ні свідків, ні записів з камер (вони були вимкнені за хвилину до інциденту). Фомін відновиться, але про спорт і бійки міг забути назавжди.
Через шість годин Еріка Олійника знайшли в схожому стані в парку. Непритомний, ті самі травми: кисті рук, коліно. Точний травматичний вплив.
До обіду наступного дня знайшли Богдана Грановського. Потім Гарика Гейнса. Потім Патрика, Христенка і Марша.
Усі протягом 72 годин. У всіх ідентичні травми. Усі не пам’ятали, що сталося. Вони розповідали, що хтось виходив із тіні, а потім — темрява.
Жоден з них не міг описати нападника. Поліція була в глухому куті. Хлопці були в жаху, їхні батьки в люті, а весь Київ гудів від чуток про “народного месника”.
Роман провів ці три дні в лікарні з Федею, який повільно, але впевнено одужував. Апарат ШВЛ відключили. Федя міг говорити.
Слідчий Левченко навідався до Романа вранці шостого дня.
— Де ви були останні 72 години?
— Тут. З сином. Запитайте будь-яку медсестру, перевірте камери в коридорі.
— Я вже перевірив. Вони підтверджують, що ви майже не відходили від його ліжка. — Левченко уважно вивчав його обличчя. — Семеро мажорів госпіталізовані. Робота професіонала.
— А я був тут весь час. Перед свідками. Виглядає як містика, пане слідчий.
— Мій син ледь не помер, бо семеро покидьків вирішили забити його, — рівно відповів Роман. — Тепер ці ж “спортсмени” травмовані, і раптом усіх хвилює справедливість.
Левченко довго мовчав.
— Батьки тиснуть на прокуратуру. Вони хочуть крові.
— Сподіваюся, вони отримають відповіді. Ніхто не має уникати покарання за насильство.
Після того, як Левченко пішов, Роман перевірив телефон. Новини писали про “Месника”. Коментарі були однозначні: люди підтримували невідомого карателя.
Історія виходила за межі столиці. Що важливіше — семеро розлючених батьків об’єднувалися. Роман розраховував на це. Пастка була майже готова.
На сьомий день Федю перевели з реанімації до звичайної палати.
— Тату, — сказав Федя того вечора, його голос все ще був слабким. — Я чув, як медсестри шепотілися. Ті хлопці… Не хвилюйся за них.
— Вони кажуть, що це ти зробив. Але ти був тут. Я бачив тебе, коли прокидався.
Роман тепло посміхнувся, поправляючи ковдру.
— Саме так. Я був тут. Піклувався про тебе. Це єдине, що має значення.
Федя вдивлявся в обличчя батька, і в його очах з’являлося розуміння.
— Коли я був у відключці, я іноді чув тебе. Ти обіцяв, що все буде добре.
— Так і буде.
— Ці хлопці… вони роблять таке раніше, тату. З іншими. Усі бояться говорити, бо їхні батьки “тримають” район.
Федя зробив паузу.
— Вони сміялися. Казали, що я ніхто. Що мій батько — просто відставний вояка, який нічого їм не зробить.
Роман відчув, як повертається та холодна ясність.
— Вони помилялися.
— Ліцей нічого не зробить. Директор Лозовий дзвонив мамі. Він натякав, що ми повинні взяти гроші і забрати заяву.
— Цього не буде.
Федя спромігся на слабку, сміливу посмішку.
— Я так і думав.
Тієї ночі, поки Федя спав, Роман отримав повідомлення з невідомого номера в Telegram: “Ми знаємо, що це ти. Завтра, 21:00, твоя адреса. Будь один. Поговоримо по-чоловічому.”
Роман відписав: “Чекаю.”
Наступний день він провів у підготовці. Спершу відвідав гаражний кооператив, де орендував бокс під чужим ім’ям. Там зберігалися речі з часів служби.
Медичні аптечки, засоби зв’язку, інструменти спостереження. І зброя. Хоча він сумнівався, що вона знадобиться.
Батьки, які їхали до його дому, не були оперативниками. Це були розлючені люди, які звикли до вседозволеності. Вони їхали залякати того, кого вважали черговою жертвою.
Далі він заїхав до своєї квартири — “сталінки” на першому поверсі. Перевірив камери відеоспостереження. Переконався, що запис йде в хмару на незалежні сервери.
Потім він заїхав до Олени Петрівни, вчительки англійської. Коли вона відкрила двері, її очі розширилися від впізнання і страху.
— Пане Коваль. Я… Як Федір?
— Одужує. Я хотів подякувати вам за дзвінок того дня. За те, що не побоялися.