Вони рушили вперед групою, піднімаючи зброю. Роман не рухався. Він просто дивився, як вони наближаються, рахуючи кроки.
Коли Фомін замахнувся битою, Романа там уже не було. Двадцять два роки тренувань означали вміння читати мову тіла.
Бита розсікла повітря. Рука Романа вистрілила вперед, вдаряючи в лікоть Фоміна. Зброя впала, а забудовник закричав, хапаючись за травмовану руку.
Олійник кинувся наступним, замахнувшись монтуванням. Роман зробив крок убік, ввігнав кулак у корпус депутата, і додав коліном. Олійник впав.
Грановський і Гейнс пішли вдвох. Роман відступив назад.
Грановський бив зверху, Гейнс намагався підсікти знизу. Роман перестрибнув підсічку, перехопив биту Грановського, вирвав її і, використовуючи інерцію, збив Гейнса з ніг. Поліцейський у відставці впав.
Патрик, Христенко і Марш завагалися. Раптом до них дійшло, що вони зробили катастрофічну помилку. Вони прийшли зі зброєю на того, хто два десятиліття жив війною.
Роман не чекав. Він скоротив дистанцію до Патрика, завдавши точного удару. Патрик осів.
Христенко махав арматурою навмання. Роман перехопив його зап’ястя і штовхнув Христенка на землю, зафіксувавши його.
Марш почав задкувати, піднявши руки.
— Чекай! Чекай! Це напад! Ми посадимо тебе!
Роман подивився на нього.
— Ви прийшли до мого дому зі зброєю. Семеро на одного.
Він вказав на камери.
— Кожен ракурс. Звук теж пишеться. Ви щойно зізналися в перешкоджанні правосуддю, погрожували мені вбивством (“закопаємо в лісі”) і вчинили збройний напад групою осіб.
— Це все вже в хмарі. І відправлено моєму адвокату.
Чоловіки на землі стогнали. Фомін тримав руку. Олійник намагався віддихатися.
— Ось що зараз буде, — продовжив Роман спокійно. — Ви будете чекати тут, поки я викличу поліцію. Вас заарештують.
— Вашим синам перекваліфікують статтю на тяжкі тілесні групою осіб. Директор Лозовий сяде за приховування злочину.
— А ви всі дізнаєтеся, що таке справжнє правосуддя.
— Ти не зможеш… — прохрипів Грановський. — У нас зв’язки…
— У мене є докази і закон про необхідну оборону. А у вас — лише гонор і кримінальна стаття.
Вдалині завили сирени. Хтось із сусідів викликав поліцію. Роман передбачив і це.
Слідчий Левченко прибув першим. Він оглянув сцену: семеро “господарів життя” на землі, зброя розкидана. Роман стоїть спокійно.
— Пане Коваль.
— Пане слідчий. Ці громадяни вчинили напад на моє житло. Я був змушений захищатися. Ось відеозапис. Все зафіксовано.
Левченко глянув на екран. На мажорів. На спокійного Романа. Ледь помітна посмішка торкнулася куточків його губ.
— Мені потрібні пояснення від усіх. Викликайте швидку і підкріплення. Це буде довга ніч.
Наступні 72 години перетворилися на інформаційний вибух. Арешт сімох найвпливовіших людей району став головною новиною.
Відео з камер спостереження Романа, яке його адвокат “злив” у мережу, стало вірусним.
На ньому чітко було видно, як поважні батьки зізнаються у злочинах, погрожують ветерану вбивством і першими кидаються в бійку зі зброєю.
Суспільна думка хитнулася миттєво. Офіс Генерального прокурора забрав справу під особистий контроль.
Сімом синам було оголошено підозру. Суд обрав їм запобіжний захід — цілодобовий домашній арешт.
Але найгірше для них почалося, коли заговорили інші. Сім’ї попередніх жертв побачили, що “дах” потік. Заяви посипалися одна за одною.
Директора Лозового звільнили. Коли спливли його переписки з батьками про хабарі, він сам написав заяву. Прокуратура відкрила провадження.
Футбольне поле ліцею, де колись царювали безкарність і сила, тепер стояло пусткою.
Роман провів ці дні з Федею. Син одужував, хоча шрам на скроні залишиться назавжди.
— Тату, — сказав Федя на десятий день. — Пишуть, що ти герой. Що ти зламав систему.
— Я просто задокументував факти і захистив свій дім.
— Ти все спланував. Ти знав, що вони приїдуть. Знав, як їх спровокувати на помилку.
Роман зустрівся поглядом із сином.
— Я знав, що люди, які звикли до безкарності, роблять дурниці, коли їм вперше дають відсіч.
— Ти міг їх вбити. Ти міг зробити їх каліками.
— Міг. Але це була б помста, а не справедливість. Справедливість — це змусити їх відповідати за законом.
Федя ледь помітно посміхнувся.
— А помста?
— Помста — це знати, що Денис Фомін більше ніколи не підніме руку на слабшого. Помста — це бачити, як їхні батьки втрачають усе: репутацію, бізнес, владу.