Кожні кілька хвилин вона повертала голову і дивилася на нього, торкалася плеча, наче хотіла переконатися, що він не розчиниться в повітрі.
— Старший сержант Бондар, — почав полковник Лисенко. Його голос був рівним, але в ньому відчувалася напруга, як натягнута струна. — Слова “я прошу вибачення” тут звучать жалюгідно, але я почну з них. У системі сповіщення про втрати сталася критична помилка.
Михайло відчув, як Олена здригнулася всім тілом. Він знав: вона жила з новиною про його смерть чотири дні. Чотири дні абсолютного пекла, яке він навіть не міг собі уявити.
— Розкажіть, як це сталося, пане полковнику, — сказав Михайло, стиснувши щелепи. — Покроково.
Полковник відкрив папку, що лежала у нього на колінах, хоча Михайло підозрював, що той пам’ятає кожну деталь напам’ять.
— Це сталося шість днів тому. Сектор відповідальності вашої бригади, район селища Піски. Ворожий мінометний обстріл колони постачання, плюс детонація на міні. Двоє загиблих. Обидва були ідентифіковані попередньо — за екіпіруванням та місцем перебування.
Михайло добре знав той район. Він сам провів там перші вісім місяців ротації, перш ніж їх перекинули на іншу ділянку фронту.
— Одним із загиблих був ідентифікований сержант Давид Бондар, 72-га бригада, — полковник зробив паузу, і Михайло відчув, як усе всередині обірвалося. — Іншим був солдат Яків Бондаренко, той самий підрозділ.
— Бондар, — повільно промовив Михайло. — Те саме прізвище.
— Двоє військових зі схожими прізвищами. Обидва у вашому батальйоні, обидва загинули в одному інциденті, — тихо додав капелан Івчук. — Процес ідентифікації ускладнився характером вибуху. Документи та особисті жетони були пошкоджені вогнем. Первинна ідентифікація на полі бою спиралася на списки особового складу та… візуальні ознаки, які були нечіткими.
Рука Олени в його долоні тремтіла.
— Мені сказали, що це був нещасний випадок на міні, — прошепотіла вона. — Сказали, що ти загинув миттєво. Що ти не мучився.
Михайло пригорнув її до себе, відчуваючи, як у грудях закипає лють.
— Як таке можливо? Як можна сповістити не ту родину? Це ж не сорок перший рік!
— У попередньому звіті про втрати значився “М. Бондар”, — сказав полковник Лисенко, і Михайло чув у його голосі розпач — не від питання, а від відповіді, яку він мусив дати. — У списках роти ви записані як Бондар М. Сержант Давид Бондар був записаний як Бондар Д. Але в хаосі евакуації, коли медики працювали під обстрілом, хтось у штабі припустився припущення.
— Вони побачили “Бондар”, — продовжував полковник. — Побачили вашу особову справу, де було зазначено, що ви нещодавно були в тому секторі, і запустили процедуру сповіщення.
— Чотири дні тому, — сказав Михайло. — А обстріл був шість днів тому. Це 48 годин. А як же протоколи підтвердження? ДНК-тести? Стоматологічні карти? Де всі ті запобіжники, про які нам розповідають на шикуваннях?
Обличчя полковника потемніло.
— Ці процеси тривали. Але хтось у ланцюгу командування наполіг на терміновому сповіщенні родини. Буде службове розслідування. Я вам обіцяю. Повне. Хтось порушив інструкцію, і полетять голови.
Михайло думав про ті дві доби. 48 годин, які мали бути витрачені на перевірку, звірку, потрійний контроль. Замість цього якийсь штабний офіцер вирішив, що швидкість важливіша за точність, і Олена заплатила за це найвищу ціну.
— Я хочу знати все, що вони тобі сказали, — Михайло повернувся до дружини.
Вона була бліда, очі червоні від сліз, які не висихали днями. Олена зробила глибокий вдих, наче перед стрибком у холодну воду.
— Вони прийшли у вівторок вдень. Троє. Полковник, капелан і медик. Вони були такі офіційні, такі обережні зі словами.
— Сказали, що ти виконував бойове завдання. Що був вибух. Сказали, що це була миттєва смерть, без болю. — Її голос зірвався. — Вони постійно вибачалися, ніби це була їхня вина, що ти загинув.
— Ми діяли суворо за інструкцією, — м’яко сказав капелан. — У нас не було причин сумніватися в інформації, яку нам передали зі штабу ООС. У нас були деталі інциденту, дані про евакуацію тіл…
Михайла занудило. Вони розповідали Олені подробиці його уявної смерті, описували його уявне тіло, базуючись на трагедії іншої людини.
— Вони допомогли мені спланувати похорон, — продовжувала Олена, слова вилітали з неї швидше, наче прорвало дамбу. — Це мало бути завтра, в суботу. На Берковецькому кладовищі, на Алеї Героїв. Твої батьки… вони вже в потязі з Полтави. Твоя сестра їде машиною з чоловіком.