— Я подзвонила твоєму бригадиру на будівництво. Подзвонила нашим друзям. Написала у Фейсбук… — Вона затулила рота долонею. — Боже, Міша, я всім сказала, що ти мертвий.
Реальність накрила Михайла крижаною хвилею. Його батьки, старенькі, яким і так здоров’я не вистачає. Його молодша сестра Марічка. Друзі дитинства, куми, колеги. Усі вони зараз оплакували його. Усі вони готувалися кидати землю на його труну.
— Ми беремо сповіщення на себе, — швидко сказав полковник Лисенко. — Мої люди вже дзвонять. Ваша родина дізнається, що ви живі, протягом години. Ми дамо офіційне спростування. Ми все виправимо.
— Виправите? — Михайло встав. Він раптом відчув, що не може сидіти, йому бракувало повітря в цій кімнаті. — Пане полковнику, при всій повазі, ви не можете це виправити. Моя дружина чотири дні вважала себе вдовою. Чотири дні планувала мій похорон. Чотири дні. — Його голос перехопило. Він не міг закінчити.
Олена теж підвелася і схопила його за руку.
— Міша, все добре. Ти тут. Ти живий. Це головне.
Але Михайло бачив це в її очах — травму тих чотирьох днів. Вона виглядала інакше, ніж під час відеодзвінків тиждень тому: змарніла, постаріла, з погаслим поглядом. Тінь смерті торкнулася її, і вона не зникне просто тому, що він повернувся.
— А що з Бондарем і Бондаренком? — запитав Михайло, змушуючи себе зосередитися. — Їхні сім’ї знають? Їх сповістили правильно?
— Так, — важко відповів полковник. — Як тільки сьогодні вранці помилку виявили — коли ваш командир підтвердив, що ви живі і їдете в потязі додому — ми негайно запустили процедуру сповіщення для обох родин. Групи сповіщення зараз у них.
Отже, дві сім’ї прямо зараз дізнаються, що їхні рідні загинули, поки він стоїть тут, у своїй вітальні. Ця випадковість, ця жорстока лотерея війни і бюрократії викликала у Михайла бажання розтрощити стіну кулаком.
— Я знав Давида Бондара, — тихо сказав він. — Ми перетиналися кілька разів. У нього дружина, двоє доньок-школярок, здається.
У кімнаті запала тиша. Всі розуміли, що це означає. Дві маленькі дівчинки, які щойно втратили батька. Жінка, яка зараз починає проходити через те пекло, в якому Олена жила чотири дні.
— Армія забезпечить повну підтримку обом родинам, — запевнив Лисенко. — Виплати, допомога з похованням, психологи. І я хочу, щоб ви знали, старший сержант: ви з дружиною теж отримаєте підтримку. Психологічна реабілітація, відпустка, санаторій — все, що знадобиться.
Михайлові хотілося розсміятися в обличчя цій абсурдності. Йому потрібен був не санаторій. Йому потрібно було повернути час назад на шість днів і запобігти цьому кошмару. Йому потрібно було, щоб Давид Бондар і Яків Бондаренко зайшли у свої домівки своїми ногами, а не їхали “на щиті”.
— Коли ви зрозуміли? — раптом запитала Олена, дивлячись на офіцерів. — Коли ви зрозуміли, що це не Михайло?
— Сьогодні вранці, — відповів капелан. — Надійшов терміновий дзвінок з моргу у Дніпрі. Прийшли результати ДНК-експертизи, і вони не збіглися з вашими зразками, які є в базі. Почали перевіряти ще раз… Ми вже їхали до вас, щоб обговорити деталі церемонії прощання, коли нам дали команду “відбій”.
— Але ви все одно прийшли, — сказав Михайло.
— Ми вже були під під’їздом, — пояснив полковник. — І, чесно кажучи, ми не знали, де ви, сержанте. Ваша частина повідомила, що ви відбули додому, але ваш телефон був поза зоною.
— Ми мусили сказати пані Олені особисто, що сталася помилка, — продовжив він. — Ми не могли дозволити їй вірити в вашу смерть ні хвилини довше. І таке не кажуть по телефону. Тому ми чекали.
— Вони були тут годину, — тихо сказала Олена. — Чекали під під’їздом. Я думала, вони прийшли узгодити меню на поминки.
Михайло знову притиснув її до себе, і цього разу вона розплакалася по-справжньому — глибокими, надривними риданнями, від яких тряслося все тіло. Він тримав її, а поверх її голови зустрівся поглядом з полковником Лисенком.
— Я хочу прізвища, — тихо сказав Михайло, і голос його став твердим, як сталь. — Я хочу знати кожного в ланцюгу, хто підписав цей папір. Хто дав наказ сповістити дружину без підтвердження ДНК. Я хочу повне розслідування.
— Ви його отримаєте, — пообіцяв полковник. — Даю слово офіцера.
Але, тримаючи дружину і відчуваючи, як її сльози вдруге за день просочують його кітель, Михайло знав: жодне розслідування не зітре того, що сталося. Вони вбили його в серці Олени, а потім воскресили. І, як починав розуміти Михайло, деякі воскресіння приносять із собою свій власний вид смерті.