Квартира нарешті спорожніла. Минуло ще дві години, перш ніж офіцери пішли — після нескінченних вибачень, обіцянок підтримки та оформлення бюрократичних формальностей. Маму Олени попередили, вона вже мчала на таксі з іншого кінця Києва, з Оболоні.
Батькам Михайла додзвонилися якраз перед тим, як потяг рушив. Батько, почувши голос сина, просто впустив телефон, і Михайло чув, як слухавка б’ється об підлогу купе. Мама ридала так сильно, що не могла вимовити й слова.
Тепер, у тиші їхньої вітальні, Михайло та Олена сиділи мовчки. Вечірнє сонце заливало стіни бурштиновим світлом, перетворюючи звичний інтер’єр на щось примарне. Ніхто не рухався, щоб увімкнути світло.
— Я вибрала тобі труну, — раптом сказала Олена. Її голос був порожнім, наче вигорілим зсередини. Вона сиділа, підібгавши ноги, у кутку дивана, притискаючи до грудей диванну подушку. — У вівторок ввечері, коли вони пішли… Я не могла спати, не могла дихати. Тому зранку поїхала в ритуальну службу на Оранжерейнній.
— Олено… — Михайло відчув, як усередині все стискається.
— Дай мені сказати. — Вона подивилася на нього, і в сутінках її обличчя здалося на десять років старшим. — Директор був такий ввічливий. Показував каталоги, розповідав про види дерева, про лакування, наче ми вибирали нову шафу в IKEA. Я вибрала дубову. Тобі завжди подобалися дубові меблі.
— З латунними ручками, — продовжувала вона монотонно. — Вибрала внутрішню оббивку — синій оксамит, бо це твій улюблений колір. Вибрала одяг… Твою парадну форму. Я дістала її з шафи, відвезла в хімчистку, щоб відпарили. Я тримала той кітель у руках і намагалася згадати, коли ти його востаннє вдягав. Здається, на весіллі у твого кума. Ти був такий гарний.
— Олено, не треба…
— Я написала некролог, Міша. — Її голос здригнувся, але вона вперто продовжувала. — Я сиділа на кухні з ноутбуком і писала пост для Фейсбуку. Про твоє життя. Народився в Білій Церкві, ганяв м’яча за школу, пішов в АТО у чотирнадцятому… Я намагалася втиснути все твоє життя в три абзаци. Як це зробити? Як вмістити людину, яку кохаєш, у пост для соцмереж?
Михайло посунувся ближче, хотів обійняти, але вона виставила долоню, зупиняючи його. Їй треба було це виговорити.
— Я подзвонила твоїй тітці Галі в Житомир і сказала, що ти загинув. Вона кричала… Просто кричала в трубку, поки зв’язок не обірвався. Я дзвонила Сергію, твоєму найкращому другу. Він не брав слухавку, і мені довелося надиктовувати на автовідповідач: “Сєрий, Міші більше немає”.
— Я ходила в Пенсійний фонд дізнаватися про виплати по втраті годувальника. Я зустрічалася з юристом щодо спадщини на квартиру. Я замовила поминальний обід у кафе біля кладовища. Я вибрала вінки. Я навіть пісні вибрала, які мали грати, коли тебе будуть опускати в землю. “Пливе кача”… Я слухала її тричі, щоб переконатися, що це саме те.
Кожне слово було як постріл. Михайло відчував фізичний біль від її сповіді.
— Я не могла їсти, — слова сипалися з неї швидше. — Твоя мама передала голубці ще в середу… Я сиділа над тією каструлею годину і просто дивилася. Не могла проковтнути й шматка.
— Я не могла спати в нашому ліжку. Це здавалося неправильним, наче я порушую твій спокій. Три ночі я спала тут, на цьому дивані. Поклала твою футболку поруч, на подушку. Вона все ще пахла твоїм дезодорантом.
— Олено…
— Я перебирала твої речі. Витягла коробки з балкона. Почала сортувати твоє життя на купки: “залишити”, “віддати”, “викинути”. Знайшла ту стару вудку, яку тобі батько подарував. Знайшла квитки з нашого першого побачення в кіно, на якийсь дурний бойовик. Знайшла листівку, яку я тобі подарувала на День закоханих п’ять років тому. Я навіть не знала, що ти її зберіг.