Сльози текли по її щоках суцільним потоком, але голос залишався моторошно спокійним, майже клінічним. Михайло впізнав цей стан: шок, травма, дивний спокій, який накриває людину, коли вона перейшла межу болю.
— Я репетирувала промову на цвинтарі, — прошепотіла вона. — Стояла перед дзеркалом у ванній і тренувалася говорити “мій покійний чоловік”. Я хотіла розказати, як ми познайомилися, як мріяли про дітей… Але щоразу я зривалася. У мене в телефоні три сторінки нотаток про те, що я хотіла сказати над твоєю могилою.
— Пробач мені, — прошепотів Михайло. — Пробач, що я не подзвонив.
Олена нарешті подивилася на нього, по-справжньому фокусуючи погляд.
— Ти просиш вибачення? Ти живий, Міша. Ти сидиш тут, дихаєш, говориш. Тобі нема за що вибачатися.
— Я мав подзвонити. Коли дізнався, що їду додому раніше, я мав набрати.
— І що б це змінило? Я б раділа кілька годин, а потім прийшли б військові і сказали, що ти мертвий? — Вона гірко засміялася. — Насправді, так навіть краще. Якби ти подзвонив у понеділок і сказав “я їду”, а у вівторок вони прийшли з “похоронкою”… Я думаю, я б збожеволіла.
Михайло взяв її за руку. Її пальці були крижаними, незважаючи на тепле повітря квартири.
— Що з тобою відбувалося в ті чотири дні? — запитав він тихо.
Олена довго мовчала.
— Я зникла. Це єдине слово. Олена Бондар, якою я була тридцять років, просто перестала існувати.
— Я стала кимось іншим, — сказала вона. — Я стала вдовою. Це була вся моя суть на чотири дні. Вдова героя. Жінка в чорному.
Вона повернулася до нього всім корпусом.
— Знаєш, що було найгіршим? Абсолютно найгіршим? Не біль, хоча він розривав. Не самотність. А остаточність.
— Розуміння, що я більше ніколи не почую твого голосу, — сказала вона тихо. — Ніколи не відчую твоїх рук. Ми ніколи не посваримося через те, хто миє посуд. Ніколи не поїдемо в ту відпустку в Карпати, яку планували. Все те майбутнє, про яке ми говорили — діти, будинок, старість разом — воно просто зникло. Стерлося. Наче його й не було.
Михайло відчув, як печуть очі.
— Але я тут. Це майбутнє… воно все ще є. Ми все ще маємо його.
— Маємо? — Олена вдивлялася в його обличчя, наче шукала підступ. — Бо зараз я дивлюся на тебе, торкаюся тебе, і частина мене все ще не вірить. Частина мене думає, що я сплю, або з’їхала з глузду, і ти зникнеш, якщо я кліпну.
— Я реальний, Лєна.
— Надовго? — Питання повисло в повітрі, важке, як свинець. — У тебе контракт ще на чотири місяці. Ти маєш повернутися. Як я можу тебе відпустити туди знову? Як я зможу жити, знаючи, як це — отримати звістку про твою смерть? Як мені це пережити вдруге?
На це запитання у Михайла не було відповіді. Він планував дослужити контракт, чесно відробити ротацію і повернутися до цивільного життя. Вони говорили про це десятки разів. Ще чотири місяці, і все. Дембель. Це здавалося таким близьким.
Але це було “до”. До того, як його вбили на папері і зруйнували світ його дружини.
— Я не знаю, — чесно сказав він. — Але ми щось придумаємо. Разом.
— Разом… — Олена знову видала той самий порожній смішок. — Ми не були “разом” півтора року, Міша. Ми були двома людьми, з’єднаними екранами смартфонів. Ми були ідеєю шлюбу, а не шлюбом. А тепер це. Як нам після цього оговтатися?
— День за днем. Просто жити.
— Боже, ти говориш як ті мотиватори з Фейсбуку. — Але вона сильніше стиснула його руку, і вперше за вечір він побачив тінь посмішки на її обличчі.
У двері подзвонили. Різкий, довгий дзвінок змусив їх обох підскочити.
Мама. Теща. Михайло зрозумів це одразу. Він підвівся, щоб відчинити, але Олена схопила його за зап’ястя.
— Чекай, — сказала вона. — Перед тим, як вона увірветься і почнеться хаос… Я маю знати. Ти як? Я так зациклилася на своєму болю, що не спитала… Ти як? Донбас, обстріли, а потім… оце все? Як ти тримаєшся?
Михайло подумав про останні вісімнадцять місяців. Про спеку, пил, постійну напругу. Про прильоти 120-х мін, від яких здригалася земля. Про те, як звикаєш до смерті. Про те, як він сів у поїзд з надією на щастя, а приїхав на власний похорон.
Він подумав про те, що найгірший його страх став реальністю, але в найбільш збочений спосіб.
— Я не знаю, — сказав він щиро. — Здається, я в шоці. Думаю, ми обоє в шоці.
Олена кивнула.
— Так, схоже на те.