Дзвінок пролунав знову, цього разу наполегливіше, супроводжуючись гучним стуком у двері.
— Треба відчиняти, — зітхнула Олена. — Мама зараз винесе двері разом із косяком.
— Хвилину, — сказав Михайло. Він підняв Олену на ноги і обійняв, зариваючись носом у її волосся. Вона здавалася меншою, крихкішою, ніж він пам’ятав. Або, можливо, він просто забув, як це — тримати в руках щось настільки дороге, що боїшся розчавити.
— Я люблю тебе, — прошепотів він. — Знаю, що зараз усе шкереберть, але це не змінилося.
— Я теж тебе люблю, — прошепотіла вона у відповідь. — Навіть якщо я все ще боюся, що це сон.
Стук у двері став панічним.
— Олено! Міша! Відкривайте негайно! — почувся знайомий, зриваючийся голос з коридору.
— Треба впускати, — сказала Олена, витираючи сльози рукавом. — Інакше вона викличе МНС.
Коли Михайло рушив до дверей, Олена ще раз стиснула його руку.
— Міша, пообіцяй мені. Що завгодно. Пообіцяй, що ми виберемося з цього лайна. Я не знаю як, але пообіцяй.
Михайло подивився на дружину — жінку, яка пережила чотири дні пекла і все ще стояла на ногах, — і дав обіцянку, в якій сам не був упевнений на сто відсотків.
— Виберемося. Обіцяю.
Він глибоко вдихнув і відчинив двері, готовий зустріти наступну хвилю цього божевільного дня.
Новина вибухнула в медіапросторі за три дні. Точніше, спочатку це були чутки у волонтерських чатах, потім — суха офіційна заява прес-служби Міноборони про “службове недбальство при ідентифікації”. А вже ввечері сюжет вийшов у новинах на центральному каналі.
Історію підхопили миттєво. “Цензор.НЕТ”, “Українська правда”, десятки телеграм-каналів — усі писали про “воскреслого” сержанта і жахливу помилку, яка змусила дружину ховати живого чоловіка. До вечора п’ятниці історія стала вірусною.
Михайло та Олена вимкнули телефони ще в четвер, коли шквал дзвінків від журналістів став нестерпним. Вони сиділи у своїй вітальні, яка перетворилася на своєрідний бункер, і дивилися телевізор.
— …у Міністерстві оборони підтвердили, що старшого сержанта Михайла Бондаря було помилково внесено до списків загиблих внаслідок людського фактору та збігу обставин, — ведуча новин говорила професійно-стриманим тоном, але за її спиною на екрані вже миготіли заголовки про “скандал” і “халатність”. — Призначено службове розслідування. Це перший подібний випадок такого масштабу за останні роки війни.
— “Перший випадок”, — буркнув Михайло. — Ти чуєш? Це має нас заспокоїти.
Олена сиділа поруч, підібгавши ноги під себе, і гортала стрічку новин на планшеті. Михайло хотів попросити її припинити, не читати коментарі, де люди вже ділилися на два табори: одні співчували, інші шукали “зраду” і вимагали розстріляти винних. Але він мовчав. Вони втратили контроль над своїм життям, і це була її спроба хоч якось зрозуміти, що відбувається зовні.
— Люди лютують, — сказала вона, не підводячи очей. — Волонтери пишуть гнівні пости. Якийсь депутат вже вимагає викликати міністра “на килим” у Раду. Петицію створили на сайті Президента.
— Чудово, — глухо озвався Михайло. — Цирк на дроті.
Олена нарешті подивилася на нього.
— Ти не хочеш, щоб винних покарали?
— Я хочу справедливості, Оленка. А не шоу. — Він кивнув на телевізор, де показували архівні кадри з фронту. — Для них це просто сюжет. Контент. Хайп. А ми — персонажі, яких можна обговорювати за вечерею.
Його телефон, який він увімкнув лише на хвилину, щоб перевірити час, завібрував. Невідомий номер. Михайло скинув виклик. Вони дзвонили постійно: продюсери ток-шоу, журналісти, які просили “ексклюзив”, блогери. Усім потрібні були емоції, сльози, драма.
У двері подзвонили. Михайло та Олена перезирнулися. Вони перестали відчиняти ще вчора, коли під під’їздом чергувала знімальна група.
— Я гляну, — Михайло підійшов до вікна, обережно відсунув тюль. Його серце тьохнуло. — Це Сашко. Позивний “Хімік”. З мого взводу.