Він не закінчив речення. Йому й не треба було. Тиша в коридорі була настільки важкою, що могла розчавити кістки.
Роман подивився вниз на Лілю, очікуючи сліз. Натомість він побачив рішучість.
— Лікарю, — сказала Ліля, і її голос пролунав чисто й пронизливо в притихлому приміщенні. — Можна мені побачити тьотю суддю, будь ласка?
Лікар Гордійчук кліпнув, дивлячись униз на малу дитину. Він м’яко похитав головою.
— Дівчинко, суддя Вербицька в реанімації. Вона дуже хвора. Туди не можна відвідувачам, а тим більше дітям.
— Але я обіцяла допомогти їй, — наполягала Ліля, роблячи крок уперед. — І я потрібна їй просто зараз.
Роман обережно поклав руку їй на плече.
— Лілю, сонечко, можливо, нам варто послухати лікаря.
Ліля заперечливо похитала головою, і її русяве волосся розсипалося по плечах.
— Ні, тату. Пам’ятаєш, що я тобі казала? Її дух тепер не просто спить — він загубився. Аварія так налякала її дух, що він не знає, як знайти дорогу назад до тіла. Мені треба провести його додому.
Коридор завмер. Усі витріщилися на цю п’ятирічну дитину, яка говорила про духів і шляхи з авторитетом священника. Хтось дивився скептично, закочуючи очі. Інші дивилися з відчаєм, чіпляючись за її слова, як за рятівне коло.
Лікар Гордійчук випростався, його терпіння закінчувалося.
— Мені шкода. Правила лікарні суворі. Жодних дітей у реанімації.
— Лікарю.
Голос пролунав із глибини коридору. Всі обернулися. Це був прокурор Давидюк, той самий, що намагався запроторити Романа до в’язниці кілька днів тому. Він виглядав скуйовдженим, краватка була ослаблена, очі втомлені.
— Пане Давидюк? — здивовано промовив Роман.
Прокурор підійшов ближче, ігноруючи погляди.
— Я почув про аварію по робочих каналах. Я приїхав, бо… — Він замовк, дивлячись на Романа, потім на Лілю. — Бо я хотів вибачитися.
— Вибачитися?
— За те, що не повірив, — тихо сказав Давидюк. — Я прокручував те судове засідання в голові весь тиждень. Я знаю Катерину Вербицьку десять років. Вона — машина логіки. Вона ніколи не ухвалює емоційних рішень. Ніколи.
Він подивився вниз на Лілю з новою повагою:
— Якщо вона була готова поставити на кін свою мантію заради цієї дитини… то, можливо, я був дурнем, що сумнівався в ній.
Він перевів погляд на лікаря.
— Олексію Петровичу, хіба немає якогось способу? Яка від цього шкода?
— Це порушує кожен протокол, який у мене є, — сперечався лікар, хоча його опір слабшав. — Вона непритомна. Вона навіть не знатиме, що дитина там.
— Але я буду знати, — твердо сказала Ліля. — І дух тьоті судді буде знати.
Баба Валя підвелася з кутка, спираючись на паличку.
— Пустіть її, лікарю. Якщо суддя не прокинеться найближчим часом… що нам втрачати?
Лікар Гордійчук оглянув коридор. Він бачив благальні обличчя людей. Він практикував медицину тридцять років, покладаючись на науку і дані. Але він також знав, що іноді медицина впирається в стіну.
— П’ять хвилин, — буркнув він, глянувши на годинник. — У дитини є п’ять хвилин. Але не більше. І ви йдете з нею, пане Коваль.
Реанімація була іншим світом — місцем ритмічного пищання приладів і приглушеної терміновості. Лікар провів їх довгим стерильним коридором до палати № 304.
Суддя Катерина лежала на ліжку, виглядаючи жахливо маленькою. Дроти тягнулися від її грудей до моніторів, де пульсували зелені лінії. Киснева маска частково закривала її обличчя. Її шкіра була кольору старого пергаменту, а велика пов’язка закривала чоло.
— Вона виглядає такою спокійною, — прошепотіла Ліля, підходячи до ліжка без тіні страху.
Роман залишився біля дверей, серце калатало. Він почувався зловмисником у священному місці.
Ліля видерлася на стілець для відвідувачів, щоб дотягнутися до ліжка. Вона довго вивчала обличчя Катерини, а потім простягнула руку і ніжно поклала свою маленьку долоньку на безсилу руку судді.
— Привіт, тьотю суддя, — тихо сказала Ліля. — Я знаю, що зараз ви не можете чути мене вушками. Але я сподіваюся, що ви чуєте мене серцем.
Єдиною відповіддю було рівномірне пік-пік-пік кардіомонітора.
— Я знаю, що вам страшно, — вела далі Ліля, і її голос наповнив маленьку палату теплом. — Коли ви впали в парку, це нагадало вам про вашу аварію, правда? Це змусило вас згадати, як страшно було, коли ваше тіло постраждало раніше. Тепер ваш дух знову ховається.